terri-pratchet-pravda

- Е-е-е, – Вільям затнувся, що, як він знав, ніколи не справляло на Патриція приємного враження. – Чесно кажучи, ваша високосте, в моєму кабінеті дуже холодно, і... ну, це справді дуже цікаво. Розумієте, я знаю, що це не зовсім...

Правитель кивнув і здійняв руку.

- Чи не могли б ви запросити сюди пана Вернигору, якщо не важко?

Тягнучи Гуніллу до високої постаті Патриція, Вільям спробував прошепотіти кілька цінних вказівок.

- Дуже радий, – промовив Патрицій. – Чи можу я поставити вам одне-два запитання?

Вернигора кивнув.

- По-перше, чи бере в будь-який спосіб участь у цьому проекті пан В.Д.В. Нудль?

- Що? – спитав Вільям. Цього він не очікував.

- Такий чудернацький пан, торгує перепічками...

- Ах, цей. Ні. Лише гноми.

- Ясно. А чи не знаходиться цей будинок на місці розриву в часово-просторовому континуумі?

- Що? – спитав Гунілла.

Патрицій зітхнув.

- Коли людина управляє містом так довго, як я, – пояснив він, – в ній оселяється гірка впевненість у тому, що будь-хто, з цілком добрими намірами починаючи нову справу, обов’язково почне її саме там, де це завдасть максимальної шкоди тканині реальності. Як було з тими «Рухомими картинками Голі й Вуда» кілька років тому, пригадуєте? Чи з Роковою Музикою – ми так і не дізналися, звідки воно все росло... Я вже не кажу про чаклунів, котрі так часто намагаються підібрати відкриваючі заклинання до Дум-вимірів, що там уже час ставити розсувні двері. І, певен, зовсім зайве нагадувати про те, як покійний пан Хонг спробував відкрити рибний ресторан на вулиці Дагона7 саме в ніч затемнення місяця. Так? Тому, панове, мені просто хотілося б думати, що ніхто, розпочинаючи будь-де в цьому місті свій невеликий бізнес, не викличе рано чи пізно натовп багатоногих чудовиськ чи жахливих привидів, котрі почнуть розгулювати вулицями, час від часу підхарчовуючись людьми. Отже?..

- Що? – спитав Вернигора.

- Ми не помітили ніяких розривів, – сказав Вільям.

- Але, можливо, саме на цьому місці колись був жертовник забутого культу з жахливим ритуалом, і всі мешканці околиць порозбігалися світ за очі, а тепер привиди минулого чекають лише на збіг обставин, котрий дозволить їм повернутись до занедбаного жертовника, щоб, гм, знову жерти людей?

- Що? – спитав Вернигора.

Він безпорадно подивився на Вільяма, котрий зміг лише додати:

- Тут робили коники-гойданки.

- Справді? Мені завжди вбачалося в кониках-гойданках щось лиховісне, – сказав Правитель Ветерані, але виглядав він при цьому дещо розчарованим.

Та ось його обличчя просвітлішало. Він показав на велику кам’яну брилу, яку гноми використали за опору для верстата.

- Ага, – сказав він. – Не відаючи, що коїть, хтось вийняв цього каменя з-під руїн прадавнього мегалітичного храму, цей камінь пахне кров’ю тисяч жертв, і їхні душі, звичайно ж, повстануть у пошуках помсти, можете в цьому не сумніватися.

- Його спеціально для мене вирубав мій брат, – сказав Гунілла. – І мені не подобається ця розмова, шановний. Ким ви себе вважаєте, що прийшли сюди й верзете ці дурниці?

Вільям ступив уперед з усією швидкістю, до якої його спонукав спалах жаху.

- Даруйте, чи можу я на хвильку відвести пана Вернигору вбік та дещо йому пояснити? – швидко спитався він.

Яскрава посмішка Патриція не зникла й на півмиті.

- Яка чудова ідея, – сказав він, доки Вільям відштовхував гнома в куток. – Закладаюсь, пізніше він вам подякує.

Ветерані продовжував стояти, спершись на костур, та розсіяно споглядати верстат, а Вільям де Ворд за його спиною провадив короткий екскурс в політичні реалії Анк-Морпорку – особливо торкаючись тих із них, що стосувалися наглої смерті. В останньому Вільям допомагав собі жестами.

За півхвилини Вернигора знову підійшов до Патриція і став перед ним, устромивши великі пальці за пояс.

- Я говорю, як звик, – сказав він, – і називаю речі своїми іменами...

- А що ви називаєте лопатою? – урвав Правитель.

- В житті не тримав у руках лопати, – ображено сказав гном. – «Лопати» бувають у селян. Але я називаю заступ заступом8!

- Я так і думав, – сказав Ветерані.

- Юний Вільям каже, що ви – безжалісний деспот, котрому не подобається друкарство. Але я кажу, що ви – благородна людина, котра не позбавить чесного гнома його невеликого заробітку, чи не так?

І знову посмішка Ветерані й не поворухнулася.

- Пане де Ворде, на хвилинку...

Патрицій компанійськи обійняв Вільяма за плечі й акуратно відвів його вбік від скупчення гномів.

- Я тільки сказав, що дехто називає вас... – почав Вільям.

- Хвилинку уваги, шановний, – сказав Патрицій. – Я думаю, що, всупереч усьому досвідові, я міг би повірити в те, що тут дійсно відбувається просто невеликий бізнес, розвиток якого таки обійдеться без армії чаклунських потвор на вулицях мого міста. В Анк-Морпорку таке, безумовно, уявити важко, але я готовий розглянути таку імовірність. Відтак скидається на те, що тему «друкарства» можна було б і повернути до життя.

- Справді?

- Так. Тому я схиляюсь до того, щоб дозволити вашим друзям продовжувати їхні пустощі.

- Вони мені не такі вже й... – почав Вільям.