terri-pratchet-pravda

- Звичайно, я повинен додати, що в разі виникнення будь-яких ускладнень надприродної, гм, природи – відповідальність ляже особисто на вас.

- На мене? Але...

- О, невже ви хочете сказати, що це нечесно? А можливо, навіть безжалісно, а також деспотично?

- Ну, е-е-е, я...

- Окрім усього іншого, гноми є однією з найпрацьовитіших та цінних етнічних груп цього міста, – сказав Патрицій. – А тому я хотів би уникнути можливих непорозумінь. Особливо з огляду на непевне становище в Убервальді та ситуацію, що склалася довкола питання Мунтабу.

- Мунтаб? Де це? – спитав Вільям.

- Цілком з вами згоден. До речі, як там вельможний де Ворд? Вам слід би, знаєте, писати йому частіше.

Вільям промовчав.

- Я завжди вважав, що розпад родини – це дуже прикро, – сказав Правитель. – Від цього в світі тільки більшає «не помнящих родства», – він приязно поплескав Вільяма по плечу. – Я глибоко переконаний, що ви прослідкуєте за тим, аби друкарський бізнес не суперечив релігійним догматам, нормам громадського спокою та вимогам здорового глузду. Сподіваюсь, я зрозуміло висловлююсь?

- Але я не маю ніякого впливу на...

- Перепрошую?

- Так, ваша високосте, – вимовив Вільям.

- Чудово. Чудово! – Патрицій випростався, обернувся й посміхнувся гномам.

- Справді чудово, – сказав він. – Слово честі. Купа маленьких літер, і всі – як одне ціле. Можливо, це ідея, час якої настав. Можливо, я навіть вряди-годи що-небудь вам замовлятиму.

З-за спини Патриція Вільям відчайдушно замахав Гуніллі.

- Спеціальні розцінки для урядових замовлень, – пробурмотів гном.

- О, але я й на думці не мав платити менше за інших клієнтів, – здивувався Патрицій.

- Вам і не пропонується менше, ніж...

- Поза всяким сумнівом, ваш візит був для всіх нас честю, ваша високосте, – заквапився Вільям, акуратно розвертаючи Ветерані в напрямку виходу. – Ми з нетерпінням очікуватимемо на ваші замовлення.

- Ви достеменно знаєте, що пан Нудль ніяк не пов’язаний з цим підприємством?

- Гадаю, він що-небудь замовляє, але на тому все, – сказав Вільям.

- Неймовірно. Неймовірно, – говорив Правитель, вмощуючись у свій екіпаж. – Щиро сподіваюся, що він не захворів.

З даху навпроти за його від’їздом спостерігали дві фігури.

Одна з них дуже-дуже тихо сказала:

- Мля!

Друга спитала:

- Маєте пропозиції, пане Тюльпане?

- То це той, хто править містом?

- Еге ж.

- А де ж його, мля, охоронці?

- Якби ми хотіли скрутити йому в’язи просто тут і зараз, наскільки б цьому зарадили, скажімо, четверо охоронців?

- Як ситечко для заварки, пане Шпилько.

- Так отож.

- Але ж я міг би його цеглиною прибити, не сходячи з місця!

- У мене, пане Тюльпане, склалося враження, що чимало організацій мають на таку перспективу власну точку зору. Подейкують, що тутешнє звалище по-своєму непогано квітне. А в людини, що сидить на верхівці, завжди знайдеться ціла купа друзів. Тобі не вистачить цегли.

Пан Тюльпан поглянув униз, на від’їжджаючий екіпаж.

- Наскільки я чув, він взагалі нічо не робить!

- Так, – погодився пан Шпилька. – В політиці це – одне з найскладніших умінь.

Пан Шпилька та пан Тюльпан склали свій дует з вельми відмінних вокалів, і не останнім внеском пана Шпильки було політичне чуття. Пан Тюльпан це поважав, хоча й не розумів. Він задовольнився бурмотінням: «Простіше було би, мля, пробити йому головешку».

- Авжеж – якби тільки все на світі було, мля, так просто, – сказав пан Шпилька. – І, послухай, викинь той хонк! Це сміття годиться хіба що для тролів. Воно ще гірше за слеб. До того ж, вони його мішають з товченим склом.

- Це ж хімія, – похмуро сказав пан Тюльпан.

Пан Шпилька зітхнув.

- Мені спробувати ще раз? – спитався він. – Слухай уважно. Всі наркотики є хімією, але – будь ласка, слухай уважно – не вся хімія є наркотиками. Пам’ятаєш, як вийшло з тими ліками від печії, за які ти заплатив п’ять доларів?

- Мені було добре, – прогарчав пан Тюльпан.

- Від карбонату кальцію? Та навіть для тебе це було б... Послухай, ти вже напхав собі в носа стільки крейди, що той, хто відітне тобі голову, зможе писати обрубком твоєї шиї по шкільній дошці!

Ось вона, головна проблема з Тюльпаном, думав пан Шпилька, доки вони спускались на вулицю. Біда була не в тому, що він мав наркозалежність. Він хотів мати наркозалежність. Але те, що він мав, можна було назвати хіба що ідіотизмом, котрий вмикався щоразу, як він натрапляв на будь-який товар, розфасований в маленькі пакетики. В результаті пан Тюльпан шукав раю в борошні, солі, пудрі й підсолених сандвічах з яловичиною. На вулицях, де якісь сумнівні персонажі продавали кленґ, сліп, чоп, носак, сканк, трійник, хонк, дубль-хонк, чорняк та просто план, пан Тюльпан неухильно знаходив людину з молотим перцем і примудрявся придбати його по шістсот доларів за фунт. Це, мля, було просто диво.