terri-pratchet-pravda

Запанувала моторошна тиша.

Отто піднявся з-під столу, поправив краватку, обтрусив з одягу пил – і побачив нажахані обличчя присутніх.

- Що такий? – суворо сказав він. – Чого фсі так дивитись? Нормальна реакція, ось і все. Я над цим працювати. Сфітло ф усіх проявах – моя пристрасть. Світло – майне холст, тіні – майне пензель!

- Але яскраве світло вам шкодить! – вигукнула Сахариса. – Воно шкодить вампірам!

- Таки афжеш. Але що поробиш.

- Гм, і що, так буває при кожній зйомці? – поцікавився Вільям.

- Найн, часом буває значно гірше.

- Гірше?

- Часом кришить у пил. Але шчо мене не вбивати, те робити мене сильнішим.

- Сильнішим?!

- Афжеш!

Вільям впіймав погляд Сахариси. Цей погляд сказав: ми його винайняли. Хіба ми можемо тепер його звільнити? І не варто з нього сміятися, доки не вивчиш як слід убервальдську.

Отто налаштував іконограф і вставив свіжий аркуш.

- Пропоную робити шче один знімок, – радісно сказав він. – Тепер – усі посміхайт!

Прибула пошта. Раніше Вільям звик отримувати її в досить обмеженій кількості. Як правило, це були листи від його клієнтів – зі скаргами на те, що він знову не доповів їм про появу двоголових велетнів, небачені пошесті та дощі з домашніх тварин, які, наскільки вони чули, траплялися в Анк-Морпорку. Що ж, його батько мав рацію принаймні в одному – коли казав, що брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу. Просто вражало, наскільки люди готові повірити цій брехні.

Що ж до новоотриманої пошти… Здавалося, він трусонув ялинку, і на нього посипалися всі шишки. Кілька листів твердили, що ця зима – далеко не найхолодніша (хоча всі вони наводили на підтвердження зовсім різні роки). В одному йшлося, що нині овочі й близько не такі смішні, як колись – особливо цибуля. Ще в одному цікавились, як Гільдія злодіїв збирається боротися з неліцензованою злочинністю в місті. Був і лист, де зростання рівня злочинності приписувалося гномам, яких узагалі не варто пускати до міста, де вони позбавляють роботи чесних людей.

- Поставте заголовок типу «Листи» і надрукуйте все це, – сказав Вільям. – Крім цього, про гномів. Це надто схоже на пана Вітренка. Та й на мого батька теж – хіба що він написав би «небажані» правильно, і не користувався б олівцем.

- Але чому не ставити цього листа?

- Бо це нацизм.

- Проте дехто думає, що це правда, – сказала Сахариса.

- Так, але ми його не ставитимемо.

Вільям підкликав Вернигору і дав йому листа. Гном перечитав його.

- Поставмо, – запропонував він. – Тут тексту всього на кілька абзаців.

- Але багато читачів будуть проти, – сказав Вільям.

- Чудово. Їхні листи поставимо теж.

Сахариса зітхнула.

- Напевне, ми без цих листів таки не обійдемось, – сказала вона. – Вільяме, дідусь каже, що ніхто не погодиться різьбити для нас матриці зображень.

- Чому? Ми можемо дозволити собі їхні ціни.

- Ми – не члени Гільдії. Взагалі, все це стає тривожним. Ти скажеш Отто?

Вільям зітхнув і рушив до отвору в долівці.

Гноми використовували льох за спальню – природно, під землею вони почувались затишніше. Отто відвели промозклого закутка, який він відокремив великим шматком картону, підвішеним до мотузки.

- О, прифіт, пане Вільяме, – сказав він, переливаючи з однієї пляшки до іншої якусь хімічну гидоту.

- Боюся, в нас не буде можливості друкувати зображення.

Вампір виглядав геть не здивованим.

- Так, я теш про це думав.

- Мені дуже шкода, але…

- Нема турбуйтесь, пане Вільяме. Безвихідних становищ не буває.

- Тобто? Ти ж не гравірувальник, правда?

- Ні, але… Ми ш друкувати все тільки чорне та біле, так? Але оскільки папірен білі, наспрафді ми друкуємо тільки чорне. Я тут подивифся, як гноми роблять літери, і бачив, шчо там кругом валяються шматки зайвого металу… Ну, то ось: фи знаєте, як метал гравірують кислотою?

- І що?

- Ну, значить, нам достатньо нафчити бісик малювати кислотою. Фсе, кайн проблематік! Хоча про сіре ще треба подумати…

- Ти маєш на увазі, що бісика з іконографа можна пристосувати до витравлювання картинки просто на пластині?

- Так. Це одна з таких ідей, які здаються очевидні, коли про них подумав, – Отто дивився кудись крізь Вільяма. – І я весь час думаю про сфітло. Весь час…

Вільям непевно пригадав чийсь вислів: єдине, що страшніше за вампіра, який нестримно прагне крові – це вампір, який нестримно прагне чого-небудь іншого. Спробуйте тільки уявити, що відбувається, коли неймовірно винахідливий маніяк, зациклений винятково на пошуках юних красунь, що сплять під відкритими вікнами, раптом скеровується в інше річище – але все з тією ж безжалісною ефективністю.

- Гм, Отто. А чому ти маєш працювати в темряві? – спитав він. – Бісикам же це не потрібно?

- О, це майн експеримент, – гордо промовив Отто. – Ви знаєте, що друга назва іконографіста мала би бути «фотографіст»? Це від дафнього слова «фото», шчо лалатинською мовою значить…

- «Стрибати туди-сюди як останній ідіот, наказуючи всім, що робити, ніби ти тут найголовніший», – сказав Вільям.

- О, фи знали!

Вільям кивнув. Це слово його завжди приваблювало.

- Ну так ось, альзо. Я працюю з обскурографом.

Вільям наморщив лоба. Скидалось на те, що день буде довгим.