terri-pratchet-pravda

- І що? Ви натякаєте, що якщо я зроблю те, що ви хочете, то ви теж зробите те, що хочете?

- Я натякаю, командоре, що брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу.

- Ха! Це ви зараз придумали?

- Ні, командоре. Але ви знаєте, що це – правда.

Ваймз пожував свою сигару.

- Ви дасте мені переглянути те, що запишете?

- Звичайно. Я подбаю, щоб ви отримали один із перших примірників, щойно вони вийдуть з друку.

- Я мав на увазі – до того, як усе піде в друк. І ви мене зрозуміли.

- Чесно кажучи, не бачу такої можливості, командоре.

- Я – начальник Варти, юначе.

- Так, ваша милосте. А я – ні. І саме тому мусив сказати те, що сказав.

Ваймз подивився на нього дещо задовгим поглядом. А потім заговорив, причому його тон майже непомітно змінився.

- Правителя Ветерані було помічено трьома покоївками – вартими довіри поважними пані – близько сьомої години ранку, після того, як їх стривожив гавкіт собаки його високості. Його високість сказав, – Ваймз звірився з власним записником, – «Я вбив його, я вбив його, який жах». Також на підлозі вони побачили щось дуже схоже на тіло. В руці Правителя Ветерані був кинджал. Вони побігли вниз, щоб покликати на допомогу. Повернувшись, вони виявили, що його високість зник. Тіло належало Руфусові Тулумбасу, особистому секретареві Патриція. Йому було завдано ножового удару, і наразі він перебуває в тяжкому стані. Обшук будівлі виявив Правителя Ветерані в стайні. Він лежав на долівці непритомний. Поруч стояв засідланий кінь. У черезсідельних сумках було сімдесят тисяч доларів... Капітане, це справжня дурня!

- Я знаю, командоре, – сказав Морква. – Але це факти, командоре.

- Але це неправильні факти! Ненормальні факти!

- Я знаю, командоре. Не можу й уявити, щоб його високість намагався когось зарізати.

- Що ви верзете! – скрикнув Ваймз. – Я не можу уявити, щоб він сказав «який жах»!

Він обернувся і втупився у Вільяма, ніби дивуючись, що той усе ще тут.

- Так? – спитав він.

- Чому його високість був непритомний, ваша милосте?

Ваймз знизав плечима.

- Виглядало так, ніби він намагався сісти верхи, а він же кульгав на одну ногу… Можливо, зірвався… Ні, не можу повірити, що я це кажу всерйоз. Так чи інакше, вам сказано досить, ясно?

- Я б хотів, якщо ваша ласка, зробити ваш знімок, – переконливо попрохав Вільям.

- Нащо?

Вільям думав швидко.

- Це запевнить громадян, що ви знаходитесь на місці події й особисто тримаєте ситуацію під контролем. Мій іконографіст тут поруч – Отто!

- О боги, це ж… – почав Ваймз.

- Він має чорну стрічку, командоре, – прошепотів Морква.

Ваймз закотив очі.

- Допрого ранку, – сказав Отто. – Не рухайтесь, будь ласка, на фас саме чудофа сфітлотінь.

Він поставив триногу, зазирнув в іконограф і підняв клітку з саламандрою.

- Тифитись сюди…

Клац.

БАХ.

- А-а-а!...

Перед ними повільно опускалася хмарка пилу. Всередині неї спіраллю падала чорна стрічка.

На якусь мить запала моторошна тиша. Потім Ваймз спитав:

- Що це в біса було?

- Думаю, занадто яскравий спалах, – сказав Вільям.

Тремтячою рукою він підняв маленьку картку, що стирчала з купки попелу, яка раніше звалась Отто Крикком.

- «Не турбуйтесь», – прочитав він. – «З колишнім власником цієї картки стався незначний інцидент. Вам знадобиться крапля будь-чиєї крові, віник та совок».

- Ну що ж. Кухні он там, – сказав Ваймз. – Дайте йому ради. Не хотілося б, щоб мої люди рознесли його по всьому клятому палацу.

- Останнє запитання, командоре. Ви не хотіли б сказати для преси, що коли хтось бачив щось підозріле, то про це варто повідомити вам?

- У цьому місті? Та тоді весь мій штат тільки й робитиме, що прийматиме повідомлення. Головне – дивіться, що пишете, ось і все.

Двоє Вартових пішли геть. Морква, проходячи повз Вільяма, обдарував його блідою посмішкою.

Вільям старанно згріб Отто двома сторінками свого записника й пересипав попіл у сумку, в якій вампір носив своє обладнання. І тут йому раптом сяйнуло.

По-перше, він лишився сам (Отто, очевидно, можна було не рахувати). А по-друге, він мав дозвіл командора Ваймза пересуватись по палацу – якщо, звісно, фразу «кухні он там» можна було назвати «дозволом».

Вільям тямив у словах. Він завжди говорив правду, але це було не зовсім те саме, що завжди бути чесним.

Він підняв сумку й рушив іншими сходами до кухонь, звідки долинав невиразний гамір.

Слуги вештались туди й сюди з виглядом людей, котрі нічого не роблять, проте все одно отримують гроші. Вільям бочком наблизився до дівиці, що пхинькала в брудну хусточку.

- Даруйте, дівчино, ви не дасте мені трохи крові… Хоча, може, зараз не час, – нервово додав він, коли вона з вереском кинулась геть.

- Гей, що ти сказав нашій Рене? – гукнув якийсь кремезний чолов’яга, відпускаючи візочка з гарячими хлібцями.

- Ви пекар? – спитав Вільям.

Чоловік підняв брови.

- А на шо воно схоже?

- Я бачу, на що воно схоже, – сказав Вільям.

Чоловік знову підняв брови, проте тепер у виразі його обличчя з’явилась дещиця поваги.

– Я поставив питання, – продовжив Вільям.

- Взагалі-то я м’ясник, – сказав чоловік. – Пекар захворів. А ви хто такий, щоб ставити питання?

- Мене послав командор Ваймз, – сказав Вільям.