terri-pratchet-pravda

- Думаю, що ви поставили їх виробництво на потік, пане Завірюхо, – сказав Вільям, прориваючись повз.

- Точно те саме, добродію, точно те саме каже і моя люба жіночка.

- Вибач, він наполягав на тому, щоб тебе дочекатися, – прошепотіла Сахариса, коли Вільям сів за стіл. – Що відбувається?

- Я не впевнений… – пробурмотів Вільям, втупившись у свої нотатки.

- Кого вбито?

- Гм, нікого… Здається…

- Що ж, це добре, – Сахариса опустила погляд до паперів, що вкривали її стіл.

- Боюся, у нас побувало ще п’ятеро відвідувачів зі смішними овочами, – сказала вона.

- Он як.

- Так. І, чесно кажучи, деякі з цих овочів були не такі вже й смішні.

- Он як.

- Так-так. Здебільшого вони виглядали як… гм, ну, ти знаєш.

- Он… що?

- Ти знаєш, – сказала вона, починаючи червоніти. – Чоловічий… гм, ну ти ж знаєш.

- Он як.

- Причому ще й схожість була дуже, знаєш, приблизна.

- Он як…

Вільямові лишалося тільки сподіватись, що цю розмову ніхто не занотовує.

- Проте я таки записала їхні імена й адреси, про всяк випадок, – сказала Сахариса. – Подумала, що це може нам знадобитись, коли в нас буде скрутно з темами.

- Настільки скрутно в нас не буде, – швидко сказав Вільям.

- Та годі.

- Я впевнений.

- Що ж, можливо, – сказала вона, споглядаючи паперовий безлад на своєму столі. – Поки тебе не було, тут усе кипіло. Люди просто в черзі стояли з найрізноманітнішими новинами. Оголошення про майбутні події, оголошення про загублених собак, оголошення про продаж…

- Це все реклама, – сказав Вільям, намагаючись зосередитись на своїх нотатках. – Якщо вони хочуть це розмістити, нехай платять.

- Не думаю, що ми повинні вирішувати…

Вільям вдарив по столу – на свій власний подив та переляк Сахариси.

- Відбувається щось сенсаційне, ти розумієш чи ні? Щось сенсаційно сенсаційне! І йдеться не про кумедні форми! Це дуже серйозно! І я маю написати статтю якнайшвидше! Ти даси мені це зробити, врешті-решт?!

Раптом він зауважив, що Сахариса дивиться не на нього, а на його кулак. Він прослідкував за її поглядом.

- О ні… Що це в біса таке?

За дюйм від його руки зі столу вертикально вгору стирчав довгий гострий шип. Він мав у довжину щонайменше шість дюймів. На шип були нахромлені листки паперу. Піднявши їх, Вільям побачив, що шип стирчить вертикально, бо пробитий крізь столешницю з нижнього боку.

- Це такий цвях, – тихо сказала Сахариса. – Я, ну, принесла його, щоб тримати папери в порядку. М-мій дідусь завжди такими користується. Всі… всі гравірувальники так роблять. Це… ніби щось середнє між картотекою й кошиком для непотрібних паперів. Я подумала, що це буде корисно. Не доводитиметься засмічувати підлогу.

- Гм, авжеж, гарна ідея, – сказав Вільям, дивлячись, як вона починає червоніти. – Гм…

Його думки змішалися.

- Пане Вернигоро! – гукнув він.

Гном підняв погляд від афіші, яку саме набирав.

- Ви зможете набрати текст під диктовку?

- Так.

- Сахарисо, будь ласка, піди знайди Рона і його… приятелів. Я хочу якнайшвидше зробити маленький екстрений випуск. Не завтра вранці. Просто зараз. Добре?

Вона зібралась заперечити, але помітила блиск в його очах.

- Ти певен, що тобі дозволять це зробити? – спитала вона.

- Ні! Я не певен! І не буду певен, поки не зроблю! І саме тому я це зроблю! Бо тоді я буду певен! І вибач, що кричу!!!

Вільям відштовхнув крісло й підійшов до Вернигори, котрий терпляче чекав біля таці зі шрифтом.

- Гаразд… Нагорі потрібен рядок… – Вільям заплющив очі і, замислившись, ущипнув себе за кінчик носа. – Е-е-е… «Сенсаційна подія в Анк-Морпорку»… Є? Якнайбільшим кеглем. Далі – меншим, внизу… «Патрицій напав на клерка з кинджалом»… Гм…

Він відчував, що це звучить неправильно. Граматично неточно. З кинджалом був Патрицій, а не клерк.

– Гаразд, із цим розберемося пізніше… Гм… Новим шрифтом… «Таємниця стаєнь»… Далі нижче – знову іншим шрифтом… «Варта розгублена». Є? Тепер початок статті…

- Початок? – перепитав Вернигора, швидко-швидко вихоплюючи літери з таці. – Хіба ми її вже майже не закінчили?

Вільям пробіг своїми нотатками. Як же ж його почати… З чогось цікавого… Ні, з чогось вражаючого… З якогось вражаючого факту… Ні, ні… Ця історія була дивовижною від початку до кінця….

- «Стали відомі подробиці нападу, скоєного сьогодні в палаці Правителем Ветерані»… Виправте на «як гадають, Правителем Ветерані»…

- Ти ж наче сказав, що він його таки скоїв, – мовила Сахариса, прикладаючи до очей хусточку.

- Знаю-знаю, просто я думаю, що якби Правитель хотів когось убити, цей хтось був би вже мертвий… Чому б тобі не пошукати ім’я Ветерані в «Хто є Хто»? Здається, він навчався в Гільдії найманців.

- То Правителем чи не Правителем? – спитав Вернигора, тримаючи руку над пеналом з «П». – Просто скажи.

- Нехай буде «як гадають, Правителем», – сказав Вільям. – «…на Руфуса Тулумбаса, його власного секретаря. Е-е-е… Прислуга в палаці почула…»

- Мені займатись довідником чи йти шукати жебраків? – спитала Сахариса. – Я не можу робити все одразу.

Вільям подивився крізь неї. Тоді кивнув.

- Скель?

Троль під дверима хропнув і прокинувся.

- Шо, бос?