terri-pratchet-pravda

Листи, в обох випадках, траплялися дуже непрості. Коли вже хтось збирався звернутись до послуг пошти (які головним чином полягали в передачі конверта більш-менш пристойному з вигляду мандрівникові, котрий вирушав приблизно в потрібному напрямку), то на це мали бути справді поважні причини. Проте справа була в тому, що це не були Вільямові складнощі. Не він звертався до Патриція по помилування, і не він повідомляв жахливі новини про вибух на шахті № 3 (хоча, звісно, докладав усіх зусиль для полегшення становища клієнтів). І те, що проблеми не стосувались його особисто, таки послаблювало неминучий тиск на його душу. Якби стрес був гострою стравою, його попереднє життя смакувало б вівсянкою.

Верстат чекав. Зараз він виглядав як величезний потворний хижак. Незабаром Вільям згодує йому сотні слів – а за кілька годин чудовисько знову буде голодним, ніби тих слів ніколи й не було. Монстра можна було годувати, але ситим він так і не ставав.

Вільям здригнувся. У що він їх усіх втягнув?

Та він відчував внутрішній вогонь. Правда існувала, а він ще й досі її не виявив. І тепер він мусив це зробити, бо знав – досить цьому випуску вийти на вулиці міста…

- Креветко!

- Го-го!

- Кря!

Він позирнув на новоприбулих. Безумовно, правда могла приховуватись у найнесподіваніших місцях, і мати найдивовивжніших паладинів.

- Запускайте верстат, – сказав він.

Минула година. Продавці газет уже повернулись по нові примірники. Від гуркоту верстата трусився бляшаний дах. З кожним ударом преса перед Вернигорою підстрибували купки мідних монет.

Вільям вдивився в своє відображення у шматку полірованої латуні. Якимось чином він примудрився весь заляпатись фарбою. Довелось, наскільки це було можливо, зчищати її носовичком.

Ендрюза-Разом-Нас-Багато, як найпритомнішого з усіх, він відправив продавати газети біля Кварталу Псевдополя. Все ж таки мінімум п’ятеро з Разом-Нас-Багато могли вести зв’язну розмову.

У Варті, поза всяким сумнівом, статтю вже прочитали до останньої літери – навіть якщо їм довелося посилати по допомогу для тлумачення довгих слів.

Вільям відчув, що на нього хтось дивиться. Обернувшись, він побачив, як Сахариса швидко нахилилась над своєю роботою. За його спиною почувся чийсь смішок.

Проте там не було нікого, хто звертав би на нього щонайменшу увагу. Там через якусь справу, напевне не варту ламаного шеляга, гаряче сперечались Вернигора, Старий Тхір Рон і Старий Тхір Рон, причому Рон примудрявся здіймати найбільший галас, сперечаючись сам із собою. Гноми старанно працювали довкола верстата. Отто повернувся до своєї проявочної, де знову взявся до якоїсь таємничої роботи.

На Вільяма дивився тільки Ронів пес. Вільям зауважив, що як на собаку той має дуже розумний – і досить неприємний – погляд.

Зо два місяці тому хтось намагався продати Вільямові стару історію про те, що в місті нібито є собака, який вміє говорити. Вже втретє за рік. Вільям пояснив, що це – не більше, ніж байка. Із таким собакою завжди розмовляли які-небудь знайомі знайомих, і ніколи не той, хто переповідав історію...

Собака, що сидів перед Вільямом, теж не був схожий на пса, що от-от заговорить – зате він був дуже схожий на пса, що от-от вилається.

Що ж до подібних історій, то їм, схоже, не було кінця-краю. Дехто клявся всім святим, що в місті інкогніто мешкає давно зниклий нащадок династії Анк. Вільям чітко відчував, що дехто дуже хотів би, щоб так воно й було. Ще одна стара казочка стосувалась перевертня, що нібито працює у Варті. Донедавна Вільям посміявся б із неї, проте останнім часом його став брати сумнів. Зрештою, працював же в «Часі» вампір…

Він втупився в стіну, гризучи кінчик олівця.

- Мені треба зустрітися з командором Ваймзом, – нарешті сказав він. – Це краще, ніж ховатися.

- Нас тут запросили на купу заходів, – подала голос Сахариса, піднімаючи погляд від паперів. – Хоча яке там «запросили»… Леді Селашіль наказала нам відвідати її бал, що відбудеться наступного тижня в четвер, і написати про це щонайменше п’ятсот слів, які ми безумовно дозволимо їй прочитати перед випуском номера.

- Гарна ідея, – гукнув Вернигора через плече. – На балах багато гостей з відомими іменами, а…

- …а газети купують заради імен, – завершив Вільям. – Я знаю. Хочеш піти?

- Я? Але ж мені нічого вдягти! – сказала Сахариса. – Сукня, в якій можна піти на таку подію, обійдеться доларів у сорок. А ми не можемо стільки витратити.

Вільям завагався. Тоді сказав:

- Ти могла б встати?

Вона спалахнула.

- Для чого?

- Мені треба побачити твій розмір… Ну, твої розміри.

Вона піднялась і нервово покрутилась. Від верстата почулось кілька посвистувань і низка непридатних до перекладу коментарів гномською.

- Годиться, – вирішив Вільям. – Давай так: якщо я дістану тобі справді гарну сукню, ти зможеш домовитись із ким-небудь, щоб її трошки розшили? Можливо, треба буде дещо збільшити в… ну, в верхній частині.

- Яку ще сукню? – з підозрою спитала вона.