terri-pratchet-pravda

- Дякую. Командоре, хто править містом у даний момент?

- Я простий нишпорка, – сказав Ваймз. – Мені таких речей не пояснюють. Але я припускаю, що буде обрано нового Патриція. Все це прописано в міському статуті.

- Хто може розповісти про це більше? – спитав Вільям, подумки додавши: «Простий нишпорка», щоб я так жив!»

- В першу чергу, пан Підступп, – сказав Ваймз, цього разу дозволивши собі усмішку. – Дуже корисна порада, правда? На все добре, пане де Ворде. Сержанте, будьте ласкаві провести пана де Ворда до виходу.

- Я хотів би побачити Правителя Ветерані, – сказав Вільям.

- Що?!

- Це обґрунтоване прохання, ваша милосте.

- Ні. По-перше, він досі непритомний. По-друге, він під арештом.

- Невже ви не допускаєте до нього навіть адвоката?

- Я гадаю, хлопче, його високості й без того досить проблем.

- Тоді як щодо Тулумбаса? Він же не під арештом, чи не так?

Ваймз кинув погляд на сержанта Ангву, котра знизала плечима.

- Гаразд. Це не протизаконно, і ми не можемо дозволити, щоб люди думали, що він мертвий, – сказав він.

Знявши з гачків латунно-шкіряну переговірну трубу, він завагався.

- Сержанте, з тією проблемою вже розібралися? – спитав він, не звертаючи на Вільяма уваги.

- Так, командоре. Переговірні труби тепер гарантовано відокремлені від пневмопошти.

- Ви впевнені? Чули, що констебль Гостробік вчора втратив всі зуби?

- Обіцяно, що це більше не повториться, командоре.

- Очевидно, не повториться. У нього ж більше не залишилось зубів. Гаразд… – Ваймз підняв трубку, трохи потримав її на віддалі й заговорив у неї:

- З’єднайте мене з в’язницею, будь ласка.

- Гу-гу-гу?

- Повторіть!

- Гу?

- Це Ваймз!

- Бур-бур-бурурум?

Ваймз поклав трубку на місце й подивився на сержанта Ангву.

- Ремонт ще триває, командоре, – сказала вона. – Труби підгризають щурі.

- Щурі?!

- Боюсь, так.

Ваймз загарчав і повернувся до Вільяма.

- Сержант Ангва проведе вас до в’язниці, – сказав він.

Вільям нарешті опинився по інший бік дверей.

- Ходімо, – сказала сержант.

- Я добре тримався? – спитав Вільям.

- Бачила гірше.

- Даруйте за згадку про капрала Гноббса, але…

- О, про це не хвилюйтесь, – сказала сержант Ангва. – Вашу спостережливість обговорюватиме все управління. Розумієте, пан Ваймз добрий до вас, бо ще не вирішив, що ви собою являєте. Просто будьте обережні, ось і все.

- Зате ви вже вирішили, що я собою являю, авжеж? – сказав Вільям.

- Скажімо так: я не покладаюсь на перше враження. Дивіться під ноги.

Попереду нього вона прослідувала до підземелля. Вільям помітив (йому вистачило розуму не записувати), що внизу їх зустріли двоє Вартових.

- Вибачте, а тут завжди стоїть охорона? Я маю на увазі, камери ж і без того замкнені, чи не так?

- Я чула, у вас працює вампір, – сказала сержант Ангва.

- Отто? Ну, так. Ми не маємо упереджень на цей рахунок…

Сержант не відповіла. Натомість вона відкрила двері головного коридору й гукнула:

- Відвідувач до пацієнтів, Ігорю.

- Адну сікунду, сіржанте.

Кімната була освітлена моторошним мерехтливим синім світлом. На полицях уздовж однієї зі стін шикувались банки. Всередині деяких із них ворушились якісь створіння – дуже дивні створіння. Інші створіння просто плавали за склом. В кутку, на якомусь хитромудрому пристрої з мідних куль та скляних стержнів, шипіли блакитні іскри. Але головним об’єктом, що привернув Вільямову увагу, було величезне око.

Перш ніж він встиг закричати, перед оком з’явилась рука, і те, що він сприйняв був за гігантську зіницю, виявилось найбільшою з бачених ним лінз, що звисала на підвісці з лоба свого носія. Втім, цей факт не надто допоміг Вільямові знову відчути вологу в пересохлому від страху роті.

Одне око було вище за інше. Одне вухо – більше за друге. Обличчя являло собою мішанину швів. Але все це було ніщо в порівнянні зі скуйовдженою зачіскою; засмальцьоване чорне волосся Ігоря було, на манер деяких юних музикантів, начесане наперед, але мало таку довжину, що могло б залишити без ока якого-небудь ні в чому не винного перехожого. Втім, судячи з вигляду робочого місця Ігоря, він потім цілком міг би повернути те око на місце.

На одній з лав кипів акваріум, у нуртуючій воді якого шалено крутились і сновигали туди-сюди картоплини.

- Ігор – співробітник нашого відділення судово-медичної експертизи16, – сказала сержант Ангва. – Ігорю, це пан де Ворд. Він хотів би побачити пацієнтів.

Вільям зауважив швидкий погляд, кинутий Ігорем на сержанта. Та додала:

- Пан Ваймз дозволив.

- Тоді прайдіць сюди, – сказав Ігор, прослизаючи повз Вільяма в коридор. – Приємно зустріць тут відвідувача, пане де Ворде. От пабачите, які в нас камфортні камери. Цільки ключі принесу.

- Чому він так дивно розмовляє? – спитав Вільям, коли Ігор покульгав до шафи з ключами.

- Намагається виглядати сучасним. Ви раніше ніколи не бачили Ігорів?

- Не таких, як цей! У нього два великих пальці на правій руці!

- Він з Убервальду, – сказала сержант. – Ігорі дуже переймаються своїм самовдосконаленням. Зате чудові хірурги. Головне – не ручкайтеся з ними в грозу…

- Ось і ми, – сказав Ігор, кульгаючи назад. – До кого першого?

- Правитель Ветерані? – сказав Вільям.