terri-pratchet-pravda

- Він досі спиць, – сказав Ігор.

- Що, весь цей час?

- Не дивно. Такий удар па галаві…

Сержант Ангва голосно кашлянула.

- Я думав, він упав з коня, – сказав Вільям.

- Ну, так… І дістав удар, кали вдарився аб підлогу, ні сумніваюсь, – сказав Ігор, позирнувши на Ангву.

Він повернув ключа у дверях.

Правитель лежав на вузькому ліжку. Його обличчя було бліде, проте, схоже, він спав цілком мирно.

- Він зовсім не прокидався? – спитав Вільям.

- Ні. Я його перевіряю кожні п’ятнацять хвилин чи десь так. Це трапляєця. Часам тіла проста каже: спаць.

- Я чув, він взагалі майже не спить, – сказав Вільям.

- Мабуць, каристаєця мажливістю, – сказав Ігор, акуратно замикаючи двері.

Він відкрив наступну камеру.

Тулумбас із забинтованою головою сидів на ліжку. Він хлебтав бульйон. Побачивши гостей, він, схоже, злякався і ледь його не пролив.

- Як наші справи? – спитав Ігор настільки життєрадісно, наскільки це було можливим для власника обличчя, сповненого швів.

- Е-е-е, ну, мені значно краще…

Молодий чоловік у непевності переводив погляд з обличчя на обличчя.

- Це пан де Ворд, він хотів би з вами поговорити, – сказала сержант Ангва. – Я поки піду допоможу Ігореві сортувати очні яблука. Чи ще що-небудь.

Коли вона пішла, запала сторожка мовчанка. Тулумбас був із тих людей, чий характер не помітиш неозброєним оком.

- Ви син вельможного де Ворда, авжеж? – сказав Тулумбас. – Ви пишете той новинний листок.

- Так, – сказав Вільям. Скидалось на те, що для інших він завжди буде татковим синочком. – М-м-м. Кажуть, Правитель Ветерані вдарив вас кинджалом.

- Кажуть, – погодився клерк.

- Але ж ви все бачили на власні очі.

- Я постукав у двері, щоб передати йому газету, як він і просив. Його високість відкрив двері, я зайшов до кімнати… І наступне, що я пам’ятаю – як я прокинувся тут, а на мене дивився пан Ігор.

- Напевно, це було для вас шоком, – сказав Вільям, відчувши мимолітний спалах гордості за те, що «Час» відіграв у цій ситуації свою, хай і дуже дотичну, роль.

- Мені сказали, що я довіку не володів би рукою, якби Ігор так добре не вправлявся з голкою, – палко сказав Тулумбас.

- Але у вас і голова забинтована, – сказав Вільям.

- Гадаю, я впав, коли… коли сталось те, що сталось.

О боги, подумав Вільям, та він же розгублений.

- Я глибоко переконаний, що це – якась помилка, – продовжував Тулумбас.

- Його високість був дуже заклопотаний?

- Його високість завжди заклопотаний. Це його робота.

- Вам відомо, що троє осіб чули, як він кричав, що вбив вас?

- Я не можу цього пояснити. Вони, напевно, помилилися.

Відповіді ставали дедалі коротшими й гострішими. Ось-ось, подумав Вільям…

- Чому ви вважаєте… – почав він, і тут його побоювання справдились.

- Здається, я не зобов’язаний відповідати на ваші запитання, – сказав Тулумбас. – Чи зобов’язаний?

- Ні, але…

- Сержанте!!! – заволав Тулумбас.

Почулися швидкі кроки, й двері відчинилися.

- Так? – сказала Ангва.

- Я завершив розмову з цим добродієм, – сказав Тулумбас. – І я стомлений.

Вільям зітхнув і сховав записник.

- Дякую, – сказав він. – Ви дуже допомогли.

Йдучи коридором, Вільям сказав:

- Він не може повірити, що його високість вчинив цей напад.

- Еге ж, – сказала сержант.

- Схоже, йому дуже сильно дісталося по голові, – продовжував Вільям.

- Он як?

- Послухайте, навіть я бачу, що тут пахне смаленим.

- Невже?

- Авжеж, – сказав Вільям. – А ви, мабуть, брали курси спілкування у пана Ваймза?

- Думаєте?

- Відданість – чудова риса.

- Справді? Вихід – тут.

Акуратно провівши Вільяма на вулицю, сержант Ангва піднялась назад до кабінету Ваймза і безгучно зачинила за собою двері.

- Отже, він помітив лише горгулій? – спитав Ваймз, дивлячись через вікно, як Вільям іде вулицею.

- Очевидно. Проте я не стала б його недооцінювати. Він спостережливий – здогадався про м’ятну бомбу. А та стріла в підлозі? Чи багато офіцерів звернули б увагу, наскільки глибоко вона засіла?

- На жаль, на жаль…

- Ще він помітив, що в Ігоря два великих пальці… І навряд чи хтось інший завважив би картоплини в акваріумі.

- Ігор досі їх не повикидав?

- Ні, командоре. Він вважає, що від чіпсів до тараньки – одне покоління17.

Ваймз зітхнув.

- Гаразд, сержанте. Досить про закуски. Які ставки?

- Командоре?

- Я знаю, чим займаються на чергуванні. Вони б не були поліцейськими, якби один із них не тримав касу.

- На пана де Ворда?

- Так.

- Гм… П’ять до трьох, що наступного понеділка він буде вже мертвий.

- Ви не могли б ненав’язливо пустити чутку, що я не в захваті від подібних речей?

- Слухаюсь, командоре.

- З’ясуйте, хто приймає ставки. І коли з’ясуєте, що це Гноббі, заберіть у нього записи.

- Так точно. А що робити з паном де Вордом?

Ваймз подивився на стелю.

- Скільки офіцерів його ведуть?

- Двоє.

- Гноббі зазвичай чудово вираховує шанси. Гадаєте, двох достатньо?

- Ні.

- Згоден. Але в нас не вистачає кадрів. Йому доведеться вчитися на власних помилках. Біда в тому, що його перший урок стане також і останнім.

Пан Тюльпан виткнувся з алеї, де щойно завершив серію переговорів з питань закупівлі незначної партії субстанції, яку складала щуряча отрута в суміші з подрібненим господарським милом.