terri-pratchet-pravda

Це не був «Час». Назва великим шрифтом – значно кращим, ніж зроблений гномами – проголошувала:

- Що це?! – гукнув Вільям продавцеві, чий соціальний статус був вищий за Ронів хіба що на кілька шарів бруду на обличчі.

- Яке ще «це»?

- Ось це ще «це»! – ідіотське інтерв’ю з Тулумбасом лишило Вільяма дуже роздратованим.

- Не до мене, начальник. Я отримую пенні з кожного продажу, ото і все, шо я знаю.

- «Суповий дощ у Геної»? «Курка тричі знеслася під час урагану»? Звідки всі ці нісенітниці?!

- Слухайте, начальнику, якби я був грамотний, я не став би промишляти цими папірцями, еге ж?

- Ще одна газета! – промовив Вільям. Він опустив очі до напису дрібним шрифтом внизу єдиної сторінки (хоча в цій газеті навіть дрібний шрифт був не таким уже й дрібним). – На Осяйній вулиці?!

Він згадав робітників, що метушилися довкола старого складу. Це ж Гільдія граверів, чи не так? Вони вже мали верстати, і, безумовно, мали гроші. Втім, два пенси – це була смішна ціна навіть за цей єдиний аркушик… маячні. Якщо продавець отримує пенні, яким боком заробляє видавець?

І тут він зрозумів: справа не в заробкові. Справа в тому, щоб розорити «Час».

Великий біло-червоний знак «Сенсацій» уже висів навпроти «Відра». На вулиці скупчилось ще більше возів.

З-за стіни за вулицею спостерігав один із гномів Вернигори.

- Там уже три верстати, – повідомив він. – Бачили їхню продукцію? Вони підготували випуск усього за півгодини!

- Так, але це лише одна шпальта. І там усе – вигадки.

- Що, справді? Навіть про кобру?

- Готовий закластись на тисячу доларів, – Вільям пригадав, що примітка маленьким шрифтом повідомляла, нібито це сталось у Ланкрі, й переглянув свою попередню оцінку. – Принаймні, на сотню.

- Це ще не головна біда, – сказав гном. – Вам краще зайти.

Всередині звично рипів верстат, але більшість гномів вештались без діла.

- Хочеш заголовки останніх новин? – спитала Сахариса, коли Вільям увійшов.

- Було б непогано, – відповів він, сідаючи за свій захаращений стіл.

- «Гравери пропонують гномам за верстат тисячу доларів».

- О ні…

- «Вампіра-іконографіста та спеціального кореспондента спокушають зарплатнею в п’ятсот доларів», – продовжила Сахариса.

- Ох.

- «У нас конкретна дупа з папером».

- Що?!

- Це дослівна цитата з пана Вернигори, – пояснила Сахариса. – Не буду стверджувати, ніби точно знаю, що це значить, але мені відомо, що паперу вистачить тільки на один випуск.

- А за нову партію правлять уп’ятеро дорожче, ніж раніше, – сказав Вернигора, підходячи. – Все скупили гравери. Як каже Король – попит і пропозиція!

- Король? – Вільям здійняв брови. – Ви кажете про Короля?

- Ну так, Короля Золотої Ріки, – сказав гном. – Що ж, узагалі-то ми могли б заплатити нову ціну, але якщо ті, через дорогу, продаватимуть свої папірці по два пенси, ми практично нічого не заробимо.

- Отто сказав посланцеві Гільдії, що якщо ще раз його побачить, то порушить свою обітницю, – повідомила Сахариса. – Він дуже розсердився, бо той чоловік намагався видурити в нього його техніку зйомки.

- А що вирішила ти?

- Я залишаюсь. Я їм не вірю, особливо з огляду на їхні методи. Вони такі… нешляхетні, – сказала Сахариса. – Але що ж нам робити?

Вільям, прикусивши пальця, дивився в стіл. Коли він гойднув ногою, носак його черевика ствердно стукнувся об скриню з мідяками.

- Можливо, скоротити обсяг випуску? – запропонував Вернигора.

- Тоді ніхто не купуватиме газету, – сказала Сахариса. – А її мусять купувати, бо ми пишемо правду!

- Не можу не визнати, що «Сенсації» виглядають цікавіше, – сказав Вернигора.

- Бо вони не соромляться брехати! – відрубала Сахариса. – Що ж: я не проти по-старому отримувати долар на день. А Отто каже, що згоден працювати за півдолара, якщо йому дозволять і далі жити в льосі.

Вільям продовжував дивитись перед собою незрячим поглядом.

- Правда – це добре, – відсутньо сказав він. – Що ще, крім правди, ми маємо такого, чого не має Гільдія? Ми можемо готувати випуски швидше?

- Один наш верстат проти їхніх трьох? – спитав Вернигора. – Ні. Хоча, закладаюсь, набирати шрифт ми могли б і швидше, ніж зараз.

- І що?

- Ми могли би першими відправляти газету в продаж.

- Окей. Це може допомогти. Сахарисо, ти не знаєш когось, хто шукав би роботу?

- «Нікого»? Ти що, не переглядав пошту?

- Ну, як тобі сказати…

- Всі шукають роботу! Це ж Анк-Морпорк.

- Гаразд. Відбери три листи з найменшою кількістю помилок і відправ Скеля винайняти авторів.

- Одним може бути пан Геральді, – сказала Сахариса. – Він хоче більше роботи. Серед небіжчиків виявилось не так багато цікавих людей. Ти знаєш, що він задля власної розваги ходить на різні мітинги й старанно записує все, що там кажуть?

- Він робить це справді старанно?

- Не сумніваюся. Він такий. Але сумніваюся, що в нас досить місця…

- Завтра зранку ми переходимо на чотири шпальти. Не дивись так. Я дізнався ще дещо про справу Ветерані, і ми… ох, ми маємо дванадцять годин на те, щоб десь доп’яти паперу.

- Я ж кажу, Король більше не продасть нам ані аркуша за прийнятною ціною, – сказав Вернигора.

- В принципі, це вже тема для статті, – сказав Вільям.

- Ти що, не розумієш…