terri-pratchet-pravda

- Я перепрошую, то ми робимо номер чи ні? – спитав Вернигора. – Не те щоб нам не подобалось вас слухати, але кольорові малюнки заберуть чимало часу.

Вільям і Сахариса роззирнулися. Вони були в центрі загальної уваги.

- Послухай, я розумію, що це багато для тебе значить, – сказала Сахариса, понижуючи голос. – Але всі ці… політичні питання… це справа Варти, а не наша. Ось і все.

- Слідство застрягло. Це випливає з розмови з Ваймзом.

Сахариса вивчала його скам’яніле обличчя. Перехилившись через стіл, вона раптом погладила його по руці.

- Тоді, можливо, твої зусилля не марні.

- Ха!

- Ну, якщо Ветерані збираються помилувати, то, можливо, це тому, що дехто злякався твоїх дій.

- Ха! І хто це – «дехто»?

- Ну… сам розумієш… ті, хто всім управляють. Вони помічають усе. І, напевно, читають «Час».

Вільям блідо всміхнувся.

- Завтра ми знайдемо когось для роботи з рекламою, – сказав він. – І цей додатковий співробітник нам точно не завадить. Гм… Я збираюсь трохи пройтися. Заодно візьму для тебе ключа.

- Ключа?

- Тобі ж потрібна сукня для балу?

- Ох. Справді. Дякую.

- І не думаю, що ті двоє повернуться, – додав Вільям. – Навряд чи наразі в місті ще якийсь пункт перебуває під таким же надійним наглядом, як цей.

Бо Ваймз хоче дізнатись, хто прийде по наші душі наступним, подумав він. Але вирішив цього не казати.

- Що конкретно ти збираєшся робити? – спитала Сахариса.

- По-перше, зайду до найближчої фармації, – сказав Вільям, – а тоді збираюсь забігти додому по того ключа, а тоді… Хочу побалакати з одним чоловіком про одного собаку.

«Нова фірма» влетіла до порожнього особняка й грюкнула за собою засувом.

Пан Тюльпан зірвав шати непорочності й пожбурив їх на підлогу.

- Я ж казав, мля, що всякі «помізкуємо» ніколи не працюють! – крикнув він.

- Вампір, – процідив пан Шпилька. – Це місто хворе, пане Тюльпане.

- Що він зробив, мля?

- Щось на кшталт нашого знімку, – відповів пан Шпилька. На мить він заплющив очі. Йому боліла голова.

- Ну, я був перевдягнений, – сказав пан Тюльпан.

Пан Шпилька здригнувся. Пана Тюльпана неважко було б упізнати навіть у тому випадку, якби йому вдягли на голову залізне відро (яке, напевне, проіржавіло б за кілька хвилин).

- Не думаю, що це допомогло, – сказав він.

- Ненавиджу, мля, знімки, – прогарчав пан Тюльпан. – Пам’ятаєш Мулдавію? Всі ті оголошення? Аж хворим стаєш, коли бачиш на кожній стінці свою, мля, фізію з підписом «Живим або мертвим!». Ніби вони ніяк не можуть вибрати.

Пан Тюльпан вивудив із кисета те, що вважав першосортним «смуджем», і що насправді було сумішшю цукру з сушеним пташиним лайном.

- Так чи так, ми не могли не вколошкати того пса, – сказав він.

- Немає гарантій, – сказав пан Шпилька. Його знову пересмикнуло. Головний біль став справді сильним.

- Слухай, ми, мля, зробили роботу, – сказав пан Тюльпан. – Я, мля, не пригадую, щоб хтось казав нам про перевертнів та вампірів. Це їхні, мля, проблеми! Кажу тобі: приб’ємо клоуна, хапаєм гроші і вперед до Псведополя чи куди завгодно!

- Пропонуєш забити на контракт?

- Так, раз там є примітка дрібним шрифтом!

- Одначе хтось та впізнає Чарлі. В цьому місті дохляки, схоже, рідко залишаються дохляками.

- Думаю, я в цьому плані міг би, мля, зарадити, – сказав пан Тюльпан.

Пан Шпилька прикусив губу. Він краще за пана Тюльпана знав, що в їхньому бізнесі потрібна певна… репутація. Ніхто не вів ніяких записів – але чутку не зупиниш. А «Нова фірма» часом мала справи з дуже серйозними гравцями, і такі особи зазвичай помічали все…

Але в словах Тюльпана було раціональне зерно. Це місто вже дістало пана Шпильку. Воно просто калічило його чутливу натуру. Коли на кожному кроці зненацька натикаєшся як не на вампіра, то на перевертня – це ненормально. Це не свободи – це вільнощі.

Втім, підтримувати свою репутацію можна по-різному.

- Гадаю, – повільно сказав він, – нам варто піти пояснити дещо нашому шановному законнику.

- Точняк! – зрадів пан Тюльпан. – А тоді я відірву йому голову.

- Для зомбі це не смертельно.

- Прекрасно – нехай подивиться, як я гратиму нею в м’яча!

- А ще один візит ми зробимо до тієї друкарні. Коли споночіє.

Щоб, додав пан Шпилька про себе, не залишати там той знімок. Це була серйозна причина. Причина, яка задовольнила би будь-кого. Але була ще одна причина. Той… вибух темряви перелякав пана Шпильку до глибин його зморшкуватої душі. Він спричинив цілу хвилю спогадів, і ця хвиля накрила пана Шпильку з головою.

Пан Шпилька набув чимало ворогів, але досі це його не хвилювало, позаяк усі вони були мертві. Проте темне світло пронизало найпотаємніші закапелки його мозку, і тепер йому здавалося, що його вороги зовсім не зникли з цього світу. Йому здавалося, що вони все ще тут, і продовжують за ним спостерігати – просто з дуже великої відстані. Причому ця відстань була дуже великою тільки для нього – а для них це було на відстані простягнутої руки.

Він не сказав би цього навіть Тюльпанові, але в спалаху темряви він зрозумів: їм знадобляться геть усі гроші, що вдасться заробити на цій справі – бо настав час зав’язувати.