terri-pratchet-pravda

- Правильно, – сказав Ваймз. Він дещо розслабився. – Можливо, вам краще… подумати ще, пане де Ворде. Можливо… так, можливо… вам вдасться знайти когось, хто допоможе вам подумати ще.

Щось у його поведінці давало зрозуміти, що неформальна частина розмови закінчилась – цілком і повністю.

- Вам багато відомого про пана Нікчемського? – спитав Вільям.

- Про Тутля Нікчемського? Син старого Туска Нікчемського. Останні сім років – президент Гільдії шевців та кожум’як, – сказав Ваймз. – Сімействений чоловік. Успадкував заклад на алеї Віксона.

- Це все?

- Пане де Ворде, це – все, що відомо Варті про пана Нікчемського. Розумієте? Про декого з тих, про кого ми знаємо багато, мирним громадянам краще взагалі нічого не знати.

- Але, – Вільям звів брову, – на алеї Віксона немає жодного взуттєвого чи шкіряного магазину.

- Я ні слова не казав про взуття.

- Фактично, єдиний заклад там, що хоча б дуже відносно пов’язаний зі шкірою – це…

- Саме так, – сказав Ваймз.

- Але там…

- Товар продається як шкіргалантерея, – сказав Ваймз, забираючи зі столу свого кийка.

- Ах. Звісно ж… шкіра… гумові вироби… вироби з пір’я… е-е-е, нагайки… та інші пікантні дрібнички, – промовив Вільям. – Але…

- Ніколи там не бував, хоча, гадаю, в капрала Гноббса має бути повний каталог, – сказав Ваймз. – І сумніваюсь, що в нас існує Гільдія виробників пікантних дрібничок, хоча це було б цікавою ідеєю. В кожному разі, пан Нікчемський веде справи чесно і законно, пане де Ворде. Старий добрий родинний бізнес. Продати трохи того, трохи сього, і ще трохи пікантних дрібничок… Безсумнівно, не менш приємних, ніж пів-фунта карамельок24. А ще до мене дійшла чутка, що першою доброю справою пана Нікчемського буде помилування для Правителя Ветерані.

- Що? Без суду?

- Хіба ж не чудово? – спитав Ваймз із моторошною життєрадісністю. – Гарний початок при владі, га? Новий курс, чистий аркуш, не треба ворушити неприємне минуле. Бідний попередник. Перепрацював. Надірвався. Нестача свіжого повітря. І так далі. Тож запротормо його в якусь затишну місцину і припинімо згадувати про цей скандал. Яке полегшення, га?

- Але ви ж бо знаєте, що він не…

- Знаю? – перепитав Ваймз. – Це – офіцерський кийок, пане де Ворде. Якби це був кілок із цвяхом на кінці, ми жили б у зовсім іншому місті. Мені час. Ви казали мені, що багато думали. Спробуйте подумати ще.

Вільям постояв, дивлячись йому вслід.

Сахариса вже заспокоїлась – можливо, тому, що більше ніхто не намагався їй допомогти.

- Що ми тепер робитимемо? – спитала вона.

- Не знаю. Напевне, випускатимемо газету. Це наша робота.

- Але що, коли ті двоє повернуться?

- Не думаю. За цим місцем тепер спостерігатимуть.

Сахариса взялася збирати з підлоги папери.

- Гадаю, мені було б краще, якби я щось робила…

- Оце відданість справі!

- …особливо якщо ти надиктуєш кілька абзаців про ту пожежу.

- Отто приніс звідти чудові кадри, – сказав Вільям. – Правда, Отто?

- О, йа-йа. Але…

Вампір розглядав свій іконограф. Той був розтрощений.

- Щиро співчуваю, – сказав Вільям.

- У мене є ще, – Отто зітхнув. – Знаєте, я думав, що у великий місто буде лехко. Що тут буде цивілізовано. Мені казали, що в місті за нами не ганяються з вилами, як удома, у Шчусчині. І я теж намагафся… Бачать боги – намагафся. Три місяцен, чотири дні та сім годин утримання! Я відмовився від фсе! Навіть від бліді фройляйн ф оксамитен ліфчиках, ф обтягуюча чорна білизна і тих маленьких, знаєте, чобітках з високими обцасами – і це було збочення, не побоюся вам сказати…

Він сумовито похитав головою і подивився на свою подерту сорочку.

- І ось апаратурен розбито, а на мій найкрашчий сорочка кругом кров… густий червоний кров… густий, червоний… кров…

- Бігом! – крикнула Сахариса, рвонувши повз Вільяма. – Вернигоро, держіть йому руки! – Вона махнула гномам. – Я цього чекала! Ви двоє – тримайте ноги! Сонні, у мене в столі є шмат кров’янки!

- «Я хочу знати сфітло денне, безвенні жертви не для мене»25, – простогнав Отто.

- О боги, його очі світяться червоним! – скрикнув Вільям. – Що робити?!

- Може, знову зрубати йому голову? – спитав Боддоні.

- Дуже плаский жарт, Боддоні! – просичала Сахариса.

- Жарт? Я що, посміхався?

Отто випростався; на його хирлявій постаті, сиплючи прокляттями, метлялися гноми.

- «Крізь ніч, і блискавку, і грім прорвемося шляхом своїм…»

- Він дужий, як віл! – гукнув Вернигора.

- Тримайте, ми теж приєднаємось! – сказала Сахариса. Понишпоривши у своїй сумочці, вона видобула тоненьку синю брошурку. – Я це знайшла сьогодні в місії на Бійницькій. Це їхня збірка! І, – вона знову зашморгала носом, – така сумна! Вона називається «Денне світло», і там…

- Ми повинні заспівати? – прохрипів Вернигора; Отто, борсаючись, відірвав його від підлоги.

- Щоб морально його підтримати! – Сахариса промокнула очі носовичком. – Ви ж бачите – він бореться! До того ж, він наклав за нас головою!

- Так, але потім він її приростив!

Вільям нахилився і підняв щось із уламків іконографа Отто. Бісик утік, але зображення, намальоване ним, можна було розібрати.