terri-pratchet-pravda

- Фільтруй базар, писарчук, – тихо сказав пан Шпилька. Він відтягнув розріз ряси саме настільки, щоб Вільям міг роздивитись клинки, підвішені під нею на ремінцях, і запахнувся знову. – Тебе це все не стосується, ясно? Закричиш – і дехто загине. Спробуєш пограти в героя – і дехто загине. Зробиш будь-який різкий рух – і дехто загине. Хоча взагалі-то дехто міг би загинути просто зараз, і це зекономило б мені час… Ти чув ці дурниці, що перо сильніше за меч?

- Так, – прохрипів Вільям.

- Хочеш перевірити?

- Ні.

Вільям раптом перехопив погляд Вернигори, що дивився просто на нього.

- Що там робить цей гном? – спитав пан Шпилька.

- Набирає шрифт, добродію, – сказав Вільям. Ніколи не зайве виявити повагу до націленої на вас зброї.

- Скажи, хай продовжує, – сказав Шпилька.

- Е-е-е… Будь ласка, продовжуйте, пане Вернигоро, – гукнув Вільям, перекрикуючи гавкіт і лайку. – Все гаразд.

Вернигора кивнув і повернувся спиною. Він театрально підняв одну руку, після чого взявся набирати шрифт.

Вільям дививися. Рука, що пірнала зі скриньки до скриньки, сигналізувала краще за семафор.

«Це(пробіл)бандик?»

«К» лежали в пеналі поруч із «т»…

- Абсолютно, – сказав Вільям.

Шпилька глипнув на нього.

- Абсолютно що?

- Це, е-е-е, нерви, – сказав Вільям. – Завжди нервуюся, коли мене обіцяють зарізати.

Шпилька глипнув на гномів. Усі вони стояли до них спинами.

Руки Вернигори знову зарухались, вихоплюючи з гнізд літеру за літерою.

«Зброя?(пробіл)Якщо(пробіл)так(пробіл)кашляй(пробіл)4».

- Проблеми з горлом? – спитав Шпилька, коли Вільям закашлявся.

- Знову нерви… добродію.

«Добре(пробіл)покличу(пробіл)Отто».

- О, ні, – пробурмотів Вільям.

- Куди це той гном? – спитав Шпилька, сягаючи рукою під рясу.

- До льоха, добродію. Щоб… принести ще типографської фарби.

- Нащо? По-моєму, у вас тут уже достатньо фарби.

- Е-е-е, білої фарби, добродію. Для пробілів. І для серединок в літерах «о», – Вільям нахилився до пана Шпильки й здригнувся, коли рука того знову сягнула під рясу. – Послухайте, гноми ж теж озброєні. У них сокири. І вони дуже запальні. Я тут – єдиний, хто не має зброї. І я ще не готовий померти. Будь ласка, зробіть, що збирались, і йдіть.

Я чудово зіграв нікчемного боягуза, подумав він. Бо грати майже не довелося.

Шпилька кинув погляд убік.

- Як справи, сестро Дженніфер? – спитав він.

Сестра Дженніфер тримала мішка, у якому хтось борсався.

- Тут всі, мля, тер’єри, – сказала вона.

Брат Шпилька різко струсонув головою.

- Тут всі, мля, тер’єри! – пропищала сестра Дженніфер значно вищим голосом. – А в кінці вулиці стоїть, мля, Вартовий!

Краєм ока Вільям помітив, як Сахариса випрямилась на своєму стільці. Тепер уже смерть точно була десь неподалік.

Отто з байдужим виглядом видряпався сходами з льоху. На його плечі висів один з іконографів.

Він кивнув Вільямові. За його спиною Сахариса почала відсувати своє крісло.

Перед своєю тацею зі шрифтами Вернигора лихоманково набирав:

«Закрий(пробіл)очі».

Пан Шпилька обернувся до Вільяма.

- Яка ще біла фарба для пробілів?

Сахариса дивилась на них сердито й рішуче, як пані Секретова після непроханого зауваження.

Вампір підняв свій апарат.

Вільям побачив на ньому лоток з убервальдськими земляними вуграми.

Пан Шпилька зірвав свою рясу.

Вільям стрибнув на дівчину, рухаючись у повітрі, як йому здавалось, не швидше за жабу в сметані.

Гноми з сокирами в руках почали перестрибувати через низеньку огороджу до кімнати. І…

- Бу, – сказав Отто.

Час зупинився. Вільям відчув, що всесвіт розпався, стіни та стелі злетіли з маленької кулі, як зрізана з апельсина шкірка, лишивши холодну, пронизливу темряву, сповнену голок із криги. Уривками чулись голоси – хаотичні спалахи звуків – і він знову відчув те, що вже колись відчував: що його тіло стало тонким і нематеріальним, мов тінь.

Він збив з ніг Сахарису, обхопив її руками, і їх гостинно прийняла в свої обійми барикада зі столів.

Собаки гарчали. Люди лаялись. Гноми кричали. Меблі тріщали. Вільям лежав непорушно, доки все це не вщухло.

Натомість почулися стогони й прокльони.

Прокльони були добрим знаком. Вони лунали гномською, і свідчили, що ті, хто їх виголошував, були не тільки живі, але й розлючені.

Вільям обережно підняв голову.

Двері в дальньому кінці повітки були відчинені. Ні черги, ні собак не було. Натомість на всю вулицю чулися тупотіння ніг і гавкіт.

Двері чорного ходу розгойдувалися в петлях.

Вільям раптом зауважив, що в його обіймах схвильовано дихає тепле тіло Сахариси. Він, хто присвятив своє життя впорядкуванню слів, і не мріяв відчути подібне саме в такій ситуації… Тобто, ясна річ, мріяв (виправив його внутрішній редактор), але, принаймні, не очікував.

- Вибач… мені так незручно… – промимрив він.

Технічно, вказав внутрішній редактор, це була брехня – але брехня во благо. Все одно що подякувати власній тітоньці за чудові носовички. Все гаразд. Все гаразд.

Він обережно відсунувся й непевно звівся на ноги. Гноми, хитаючись, підводились теж. Кількох із них гучно знудило.

Тіло Отто Крикка скоцюрбилось на долівці. Брат Шпилька, тікаючи, завдав лише одного, але вмілого удару – на рівні його шиї.