terri-pratchet-pravda

Люди й собаки юрмилися біля інших дверей. Їхній тиск стримувала лише барикада зі столів та ще Сахариса, неабияк стурбована морем облич і писків перед собою. Вільям ледь розбирав її голос за загальним гамором.

- …ні, це пудель. Анітрохи не схожий на собаку, якого ми…

- …ні, це не той. Звідки я знаю? Бо це кіт. Гаразд, а чому він тоді вмивається язиком? Ні, вибачте, собаки так не роб…

- …ні, мадам, це бульдог…

- …ні, це не те. Ні, шановний, я впевнена. Бо це папуга, ось чому. Ви навчили його гавкати й написали йому на боці «ПеС», але…

Сахариса відкинула з очей пасмо волосся і зауважила Вільяма.

- Ну і хто тут тепер найрозумніший? – спитала вона.

- Тепер-р-р р-р-розумніший! – крикнув «ПеС».

- Скільки їх ще на вулиці?

- Боюся, сотні, – сказав Вільям.

- Останні півгодини були найнеприємнішими в моєму жит… Це курка! Це курка, дурепо, вона щойно знесла яйце! …в моєму житті, і я дуже тобі вдячна. Ні, це шнауцер! Ти можеш собі уявити, Вільяме?

- Що? – спитав Вільям.

- Якийсь бевзь пообіцяв за пса винагороду! В Анк-Морпорку! І ми це надрукували! Коли я прийшла, черга вже стояла по троє в ряд! Тобто – що за ідіот додумався до такого? Один тут привів корову! Корову! І я мусила вести з ним дебати про фізіологію ссавців, доки Скель не стукнув його по тімені! А тепер бідний троль намагається навести лад на вулиці… Там поприносили навіть тхорів!

- Слухай, мені шкода…

- Вибачте, чи не могли б ми допомогти?

Вони обернулися.

До них звертався жрець, одягнений в просту, за традицією омнійців, чорну рясу. На голові він мав плаского крислатого капелюха, на шиї – ланцюжка з кулоном-черепахою, символом Ома, а на обличчі – вираз майже безмежної приязні.

- Я, е-е-е, брат Шпилько, – сказав жрець, відступаючи вбік. За його спиною виявилась ціла гора в чорному. – А це – сестра Дженніфер, що прийняла обітницю мовчання.

Вони втупились у раптово виниклу сестру Дженніфер, а брат Шпилько тим часом продовжував:

- Це означає, що вона, м-м-м, не розмовляє. Взагалі. Ні за яких обставин.

- Ох, – слабко вимовила Сахариса. На обличчі сестри Дженніфер, подібному до цегляної стіни, оберталось одне око.

- Ми, м-м-м, опинилися в Анк-Морпорку у складі місії єпископа Рожка з порятунку тварин земних. І почули, що ви шукаєте маленького песика, який потрапив у халепу, – сказав брат Шпилько. – Я бачу, що ви, м-м-м, трохи завантажені, то, може, ми вам допомогли б? Це наш обов’язок.

- Ми шукаємо невеличкого тер’єра, – сказала Сахариса. – Але ви не повірите, що нам при…

- Люба моя, – сказав брат Шпилько. – Сестра Дженніфер дуже вправна в таких речах…

Сестра Дженніфер підійшла до столу перед дверима. Один з відвідувачів з надією підняв щось, що не могло бути нічим іншим, як бобром.

- Він просто прихворів…

Кулак сестри Дженніфер опустився на голову чоловіка.

Вільяма пересмикнуло.

- Орден сестри Дженніфер вірить в жорстоку любов, – сказав брат Шпилько. – Невеличка корекція, якщо її зробити вчасно, може запобігти відпадінню душі від шляху істини.

- А до який орден вона належати, якшчо не секрет? – спитався Отто, тим часом як душа з бобром під пахвою намагалася надибати вихідні двері, відхиляючись від шляху істини на кожному кроці.

Брат Шпилько обдарував його вимученою посмішкою.

- Квітів Перпетуального Ґарунку, – сказав він.

- Он як? Ніколи про такий не чув. Дуже… концептуально. Що ж – мені час піти подивитись, чи бісики робити фсе як слід.

При появі сестри Дженніфер на вулиці деякі люди почали швидко вибиратися з натовпу – особливо ті, чиї собаки муркотіли чи лускали соняшникове насіння. Втім, занервували й багато з тих, хто приніс справжніх собак.

У Вільямові наростало недобре відчуття. Хоча він знав, що в деяких сектах омнійської церкви пекельні тортури тіла і досі вважалися найпевнішим шляхом душі до раю. І навряд чи сестра Дженніфер була винна у рисах свого обличчя чи розмірі своїх рук – навіть якщо згадані руки були волохаті. В сільській місцевості це було не такою вже й дивовижею.

- Що вона, власне, робить? – спитав він.

Із черги лунали крики, а волохаті руки вихоплювали собаку за собакою, й по хвилі майже без зусиль жбурили їх далеко вбік.

- Як я сказав, ми намагаємося знайти маленького песика, – пояснив брат Шпилько. – Йому може бути потрібна проповідь.

- Але… Але он той жорсткошерстний тер’єр дуже схожий на малюнок в газеті, – сказала Сахариса. – А вона не звернула на нього жодної уваги.

- Сестра Дженніфер має дуже гостре чуття на такі речі, – сказав брат Шпилько.

- Що ж, усе це не допоможе нам випустити наступний номер, – підсумувала Сахариса, повертаючись до свого столу.

- Напевне, легше було б, якби в газеті собака був зображений у кольорі, – сказав Вільям, лишившись наодинці з братом Шпильком.

- Напевне, – відказав преподобний. – Він був такий, типу, сіро-коричневий.

Вільям зрозумів, що він небіжчик. Це було лише питання часу.

- То ви знаєте, який саме собака вам потрібен, – спокійно сказав він.