terri-pratchet-pravda

- О, боги, – сказав Вільям. – Це жахливо…

- Коли тобі відтинають голову? – сказав Боддоні, котрий завжди виявляв до вампіра певну антипатію. – Еге ж, не сумнівайся.

- Ми… повинні що-небудь зробити…

- Справді?

- Так! Мене гарантовано вбили б, якби не він з його пристроєм!

- Звиняйт? Агов?

Лункий голос чувся з-під лави. Вернигора опустився на коліна.

- О ні, – сказав він.

- Що там? – спитав Вільям.

- Там… ну… Отто.

- Звиняйт? Мошна мене хто-небуть витягти?

Вернигора, скривившись, сунув руку в темряву, тим часом як голос продовжував:

- Ох, божечки, тут дохлий щур, і хтось, схоже, загубити свій ланч, який гидота… Не за вухо, не за вухо… Бітте, за волосся…

Рука з’явилася знову, тримаючи голову Отто, згідно з її власним проханням, за волосся. Очі крутилися в орбітах.

- Фсі живий? – спитав вампір. – Голофне – не фтрачати голови в критичній ситуації, еге ш?

- З тобою все… гаразд, Отто? – спитав Вільям, відчуваючи, що це була б ідеальна фраза для Чемпіонату з найбільш ідіотських запитань.

- Що? А, так. Так. Мабуть. Не мені нарікати. Спрафді, фсе гарно. Хоч я тепер маю, як то кажуть, пефний фізичний недолік…

- Це не Отто, – вимовила Сахариса. Її тіпало.

- Звісно ж, це він, – сказав Вільям. – Тобто хто ще міг би…

- Отто вищий, – сказала Сахариса і вибухнула реготом.

Гноми теж розреготалися – в ту мить вони б розреготалися з чого завгодно.

Отто підтримав їх без надмірного ентузіазму.

- Еге ш. Ха-ха-ха, – сказав він. – Знаменитий анк-морпоркський гумор. Зер смішно. Смійтесь далі, про мене не турбуйтесь.

Сахариса ледь не задихалася. Від такого реготу можна було й померти. Вільям якомога обережніше струсонув її за плечі – і тут вона заплакала. Крізь гучні схлипування пробивалися пароксизми реготу.

- Краще б я померла! – схлипувала вона.

- Афжеш, коли-небудь обоф’язково спробуйте, – сказав Отто. – Пане Вернигоро, чи не могли б ви піднести мене до тіла? Воно десь тут.

- Може… тобі… Може, тебе пришити до… – вичавив Вернигора.

- Ні. Ми лехко загоювати свої рани, – сказав Отто. – О, ось воно. Ви не могли б покласти мене біля мене? І відвернутись? Бо це трохи, знаєте, незручно робити на чужих очах. Ніби пісяти.

Гном, усе ще під дією темного світла, підкорився. Ще за мить усі почули:

- Окей, мошна дифитись.

Отто, цілісінький, сидів на долівці, протираючи шию носовичком.

- Йому треба було пробити мій серце осиковим кілком, – сказав він. – Так… Що це фсе було? Гном сказав, щоб я відволікти увагу…

- Ми не знали, що це буде темне світло! – скрикнув Вернигора.

- Звиняйт? Фсе, щоо я мав – то земляні вугри, а ви сказали, щоо справа негайна! І що я мав робити?! Я ш зав’язав!

- З темним світлом жарти кепські! – сказав гном, відомий Вільямові як Сонні.

- Нефше? Міш іншим, саме мені, а не комусь, тепер треба випрати комірець! – огризнувся Отто.

Вільям щосили намагався заспокоїти Сахарису, котра досі тремтіла.

- Хто це був? – спитала вона.

- Я… не впевнений. Але їм явно потрібен собака Правителя Ветерані.

- Це була несправжня черниця, присягаюсь!

- Авжеж, сестра Дженніфер виглядала дивно.

Це було найбільше, що Вільям був готовий визнати вголос.

- Я не про те, – форкнула Сахариса. – В школі я бачила й гірших. Сестра Креденція могла б і двері прогризти… Я говорю про мову! Я впевнена, що «мля» – це погане слово. Вона вимовляла його саме так. Тобто було чутно, що це – погане слово. А той чернець – він мав ножа!

За їхніми спинами на Отто насувалася біда.

- Ти використовуєш це для зйомок?! – питав Вернигора.

- Ну, а що таке.

Кілька гномів ляснули себе по стегнах, напіввідвернулися й зобразили на обличчях типову міні-пантоміму «не-можу-повірити-що-він-аж-настільки-дурний».

- Ти ж знаєш, що це небезпечно! – скричав Вернигора.

- Зфичайний забобони! – заперечив Отто. – Найбільше, що може трапитись – це що власний морфосигнатура об’єкта корелювайт резони, тобто частинки речовини, з фазовий континуум релятивістської хронотеорії, від чого виникне ефект мультиверсуму, котрий інтерферувати з ілюзія дійсності і множити мета-екранізації згідно з тенденція екстраполяційних квазі-процесів. Розумійт? Ніхт загадкового!

- Ті двоє явно злякались, – вставив Вільям.

- Вони злякались сокир, – уперто сказав гном.

- Ні, вони злякались відчуття, ніби їм зняли верхівки черепів і насипали в мозок колотого льоду, – сказав Вільям.

Вернигора моргнув.

- Ну, так, і цього теж, – погодився він, витираючи лоба. – Ти точно все описав, не заперечиш.

У дверях з’явився силует. Вернигора схопився за сокиру.

Вільям застогнав. Це був Ваймз. Гірше за те – це був Ваймз в образі «Ваймз із усмішкою хижой».

- Агов, пане де Ворде, – сказав він, заходячи. – Просто зараз містом гасає кількатисячна зграя собак. Цікава новина, правда ж?

Він сперся на стіну й видобув сигару.