terri-pratchet-pravda

Він втупився в сутінки. З денників на нього дивились кілька коней. Подалі водили в різних напрямках інших коней, десь перегукувались люди – звичайний для стаєнь гармирдер. Але саме в тій ділянці простору, звідки, здавалось, почувся голос, панувала зловісна тиша.

- Мій абонемент дійсний ще два місяці, – сказав він у темряву. – І, даруйте мені, попередній набір столового срібла, швидше за все, виготовляли з суміші свинцю та перегною.

- Я – не гр-рабіжник, друже, – сказала темрява.

- Хто тут?

- Ти знаєш, що тобі треба для здоров’я?

- Ну… авжеж. Робити зарядку, регулярно харчуватися, повноцінно спати, – Вільям роздивлявся довгі обриси денників. – Гадаю, насправді ви мали на увазі, чи знаю я, що мені для здоров’я не треба. В контексті важких тупих предметів та гострих металевих виробів. Так?

- В цілому, так. Ні, не ворушись. Стій там, де я тебе бачу, і все буде добре.

Вільям поміркував над цим.

- Так, але якби я стояв там, де ви мене не бачите, все було б іще краще.

Хтось зітхнув.

- Слухай, давай зустрінемось на середині… Ні! Стій!

- Але ж ви сказали…

- Просто стій на місці, мовчи і слухай!

- Гаразд.

- Я чув пр-ро місцеперебування певного собаки, котрий багато кого цікавить, – повідомив таємничий голос.

- А. Он що. Так, його шукає Варта. І що? – Вільямові здалося, що він розрізняє в мороці дещо темнішу масу. Більше того – він відчув Запах, незважаючи навіть на загальну атмосферу стаєнь.

- Рон? – сказав він.

- Я що, говорю, як Рон? – спитав голос.

- Не… не дуже. Тож із ким маю честь?

- Можеш звати мене… Кость21.

- Кость?

- Щось не так?

- Та наче ні. Чим можу служити, пане Костю?

- Пр-рипустімо, хтось знає, де той бідолашний песик, але не хоче мати спр-рав із Вартою, – сказав голос Костя.

- Чому?

- Припустімо, Варта може спричинити ускладнення в житті певної особи. Це – одна з пр-ричин.

- Гаразд.

- Припустімо також, що містом вештаються негідники, котр-рі дуже хотіли б, аби бідолашний песик ніколи нічого не розповів. І навіть Варта може його не захистити. Варті ж собаки все одно.

- Справді?

- О, так, Варта думає, що собаки зовсім не мають пр-рав. І це – ще одна причина.

- Є й третя причина?

- Так. Я читав в газеті про винагор-роду.

- А. І що?

- Там була помилка. Написано – двадцять п’ять доларів, а тр-реба – сто.

- Он як. Розумію. Але звести на пси цілих сто доларів – це забагато, пане Костю.

- Не на цього пса, якщо ти мене розумієш, – заперечила темрява. – Цей пес має що р-розказати.

- Та невже? Певно, це – знаменитий на весь Анк-Морпорк пес, що вміє розмовляти?

Кость загарчав.

- Собаки не вміють р-розмовляти, це всі знають. Але є ті, хто розуміють собачу мову.

- Тобто перевертні?

- Пр-риблизно такого р-роду.

- Але єдиний перевертень, якого я знаю, працює у Варті, – сказав Вільям. – Тобто ви пропонуєте мені сплатити вам сотню тільки за те, щоб я мав можливість передати Гава Варті?

- Ти ж знайшов спільну мову з Ваймзом, хіба ні? – спитав Кость.

- Але ж ви сказали, що не довіряєте Варті. Як вам відомо, я завжди слухаю, що мені кажуть.

Кость хвильку помовчав. Тоді сказав:

- Гар-разд. Собака та перекладач. Сто п’ятдесят доларів.

- Те, що може розказати цей собака, має відношення до подій у палаці кілька днів тому?

- Можливо, можливо. Дуже навіть можливо. Можливо, це саме так і є.

- Я хочу бачити, з ким я розмовляю, – оголосив Вільям.

- Неможливо.

- От біда, – сказав Вільям. – Що ж, ви мене переконали. Я просто піду, візьму сто п’ятдесят доларів, чом би й ні, принесу їх сюди й віддам вам, еге ж?

- Гарна думка.

- Неможливо.

- О, то ти мені не віриш? – сказав Кость.

- Саме так.

- Гм… Припустімо, я р-розкажу частину інформації за спасибі. Так би мовити, дам лизнути ескімо.

- Далі.

- Це не Ветер-рані порізав того чоловіка. Це був інший чоловік.

Вільям занотував це, а потім перечитав.

- І що це дає? – сказав він.

- Це важливо. Навряд чи багато хто про це знає.

- Бо тут нічого знати! Є описання того чоловіка?

- У нього на литці собачий укус, – сказав Кость.

- Завдяки цьому його легко буде впізнати на вулиці, правда ж? От тільки що мені робити – потайки задирати перехожим холоші?

Голос Костя видався ображеним.

- Все чесно, я дав тобі новини. Якщо вони з’являться в газеті, це стур-рбує певних осіб.

- Авжеж – вони турбуватимуться, чи не з’їхав я з глузду! Ви повинні розповісти мені щось серйозніше. Ви можете його описати?

Кость хвилину помовчав, а коли його голос почувся знову, він лунав невпевнено.

- Ти маєш на увазі, як він виглядає? – спитав він.

- Звісно!

- Гм… Розумєш, ми... Тобто – ми ж говоримо про собаку! А пер-ресічний пес здебільшого дивиться знизу вгору. І людина для нього, як правило, виглядає наче гор-ра з двома ніздрями на вер-рхівці… Я так думаю.

- Мало ж від цього допомоги, – сказав Вільям. – Вибачте – я поспіша…

- От як людина пахне – це зовсім інша справа. Тобто – для собаки, – швидко сказав голос Костя.

- Добре, скажіть мені, як він пахнув.

- Щось я не бачу перед собою купи грошей!

- Слухайте, пане Костю. Я навіть не почну думати, де мені взяти стільки грошей, доки не отримаю хоч якийсь доказ того, що вам і справді щось відомо!