terri-pratchet-pravda

- Ти маєш на увазі – в порівнянні з великодушними методами, за допомогою яких дають лад своїм справам люди? – спитав він. – Можеш не відповідати. Так чи інакше, ми з Боддоні хочемо відкрити спільну шахту, і ми – дорогі гноми. Ми знаємо, як обробляти свинець, і ми подумали, що за рік-два господарювання увіб’ємось в колодочки.

- Ви одружуєтесь?

- Ми б хотіли, – сказав Вернигора.

- О… гм… вітаю, – промовив Вільям.

Він знав достатньо, щоб не згадувати про той факт, що обоє гномів виглядали як маленькі воїни-варвари з довгими бородами. В традиційному вбранні так виглядали вони всі*.

Вернигора усміхнувся.

- Не нервуйся так через батька, хлопче. Все змінюється з часом. Моя бабуся колись думала, що люди – це вид безшерстих ведмедів. Більше не думає.

- І що ж змусило її перестати так думати?

- Гадаю, її смерть.

Вернигора підвівся і поплескав Вільяма по плечу.

- Давай, треба завершувати випуск. Мусимо почати друк, щойно прокинуться хлопці.

Коли Вільям повернувся, вже готувався сніданок, а на нього чекала пані Секретова. Її вуста були міцно стиснуті в ниточку, що свідчило про її внутрішнє кипіння.

- Я змушена вимагати пояснень щодо подій минулої ночі, – заявила вона, перепиняючи йому шлях. – А також попередити вас про необхідність звільнити кімнату до кінця тижня, якщо ваша ласка.

Вільям був надто виснажений, щоб брехати.

- Я хотів з’ясувати, скільки важать сімдесят тисяч доларів, – сказав він.

Обличчя господині перемінилося. Вона знала про походження Вільяма, оскільки належала до тих жінок, що дізнаються про такі речі дуже швидко. І зміни на її обличчі свідчили про певну внутрішню боротьбу, пов’язану з тим очевидним фактом, що сімдесят тисяч – це таки поважна сума.

- Можливо, я трішечки погарячкувала, – кинула вона пробний камінь. – Ви з’ясували, скільки важать ті гроші?

- Так, дякую.

- Можливо, ви хотіли б залишити терези в себе на кілька днів, на випадок, якщо вам знадобиться зважити ще?

- Гадаю, я вже зважив достатньо, пані Секретова, але все одно дякую.

- Сніданок уже почався, пане де Ворде, проте… ну що ж, гадаю, цього разу я могла б зробити виняток.

За сніданком він отримав друге варене яйце. Це був рідкісний знак симпатії.

Решта пожильців уже занурились в активне обговорення останніх новин.

- Я щиро вражений, – сказав пан Стельмах. – І як вони примудряються все це дізнаватись?

- Тут мимоволі замислишся, скільки всього нам ще не повідомляють, – сказав пан Вітренко.

Вільям послухав ще трохи, але скоро не стримався.

- Щось цікаве в газеті? – безневинно поцікавився він.

- Жінка з Бриковницької вулиці стверджує, що її чоловіка викрали ельфи, – сказав пан Борошнюк, помахавши номером «Сенсацій». Заголовок чітко висвітлював тему:

МОГО ЧОЛОВІКА ВИКРАЛИ ЕЛЬФИ!

- Це вигадка! – вигукнув Вільям.

- Ні в якому разі, – сказав Борошнюк. – Тут є ім’я і адреса цієї пані, ось, будь ласка. Вони б не друкували цього, якби не мали підтверджень, чи не так?

Вільям зазирнув в газету.

- Таж я знаю цю леді, – сказав він.

- От бачите!

- Саме вона минулого місяця заявляла, що її чоловіка викрала велика срібляста тарілка, яка спустилася з неба, – продовжував Вільям, котрий мав гарну пам’ять на подібні речі. Він тоді ледь не помістив цю дивовижу до свого новинного листа, але, на щастя, передумав. – А ви, пане Хилько, сказали, що ні для кого не секрет, що насправді її чоловік викрав себе сам – у компанії з леді на ймення Фло, котра до того працювала офіціанткою в шашличній Харги.

Пані Секретова обдарувала Вільяма промовистим поглядом, що чітко давав зрозуміти: справу про нічне викрадення кухонного начиння може бути порушено знову будь-якої миті, попри всі знаки уваги у вигляді варених яєць.

- Я не в захваті від подібних розмов за столом, – холодно сказала вона.

- Все просто, – сказав пан Стельмах. – Він, мабуть, повернувся.

- Зі срібної тарілки чи від Фло? – спитав Вільям.

- Пане де Ворде!

- Я тільки спитав, – сказав Вільям. – О, до речі, тут написано і про розкриття пограбування ювелірної крамниці. Яка ганьба – грабіжником виявився Дункан «Це-Все-Я».

- Той ще душогуб, судячи з усього, – сказав пан Вітренко. – Просто неймовірно, що Варта його не заарештувала.

- Особливо коли врахувати, що він бігає до них щодня, – сказав Вільям.

- Навіщо?

- Щоденна пайка та ліжко на ніч, – сказав Вільям. – Розумієте, Дункан «Це-Все-Я» зізнається в усьому. Первородний гріх, убивства, дрібні крадіжки… Що завгодно. А коли його справи йдуть зовсім кепсько, він ще й просить за себе винагороду.

- В такому разі, Вартові мусять щось із ним зробити, – сказала пані Секретова.

- Наскільки мені відомо, зазвичай вони дають йому чашку чаю, – сказав Вільям. Він помовчав і ризикнув: – А в іншій газеті було щось цікаве?

- О, вони все намагаються довести, що Ветерані ні в чому не винен, – сказав пан Борошнюк. – А король Ланкру стверджує, що жінки в його країні не народжують змій.

- А що ж йому ще робити, авжеж? – вставила пані Секретова.

- Ветерані точно щось накоїв, – сказав пан Вітренко. – Інакше з якого б дива він завжди допомагав цим нишпоркам із Варти? Ні в чому не винні люди так не чинять, на мою скромну думку*.