terri-pratchet-pravda

Двері рипнули, і в приміщення увійшов низенький підстаркуватий жрець. Пан Шпилька інстинктивно вхопився за важкий свічник.

- Перепрошую, ви, е-е-е, на опівнічну службу? – здивувався старий, кліпаючи на світло.

Тепер руку пана Шпильки, що вже здійняв був свічник, спинив пан Тюльпан.

- Ви що, здуріли? Ви нормальна людина? – просичав він.

- Що таке? Ми ж не можемо дозволити, щоб він…

Пан Тюльпан вихопив срібного кийка з руки напарника.

- Та ви погляньте, мля, сюди. Га? – сказав він, ігноруючи ошелешеного жерця. – Це ж геніальний Селліні! П’ятсот років! Подивіться на цю різьбу! Мля, та для вас же це всього лише п’ять фунтів срібла!

- Насправді, е-е-е, це Футокс, – вставив жрець, чиє мислення ніяк не могло набрати потрібної швидкості.

- Що? Учень? – здивувався пан Тюльпан; від подиву він навіть припинив обертати очима.

Тюльпан перевернув свічник і подивився на підставку.

- Гей, і правда! Тут печатка Селліні, але є й маленьке «f». Вперше, мля, бачу його ранню роботу. Він, мля, теж був чудовим ювеліром – просто ганьба, що в нього було таке дебільне прізвище. Знаєте, преподобний, скільки за це можна було б виручити?

- Ми сподівались доларів на сімдесят, – із надією сказав жрець. – Ми знайшли це в старих меблях, що їх заповідала церкві одна старенька леді. Власне, ми тримали його тільки з сентиментальності…

- У вас лишилась скринька, в якій він лежав? – спитав пан Тюльпан, продовжуючи крутити свічника в руках. – Цей майстер робив чудові подарункові скриньки. З вишневого дерева.

- Е-е-е… ні, не думаю…

- От мля.

- Е-е-е… але ж цей свічник усе ще чогось вартий? Здається, у нас десь був ще один…

- Якщо знайти зацікавленого колекціонера, можна отримати тисячі чотири, – сказав пан Тюльпан. – Але, гадаю, якщо знайти другий свічник, можна отримати тисяч дванадцять. Футокс тепер страшенно, мля, популярний.

- Дванадцять тисяч! – пробелькотів жрець. В його очах промайнув відблиск смертного гріха.

- Чи й більше, – кивнув пан Тюльпан. – Пречудова робота. Я просто щасливий тримати її в руках. – Він із докором поглянув на пана Шпильку. – А ви хотіли використати це як важкий тупий предмет.

Він благоговійно поставив свічник на стіл і обережно протер його рукавом. А тоді з розвороту вперіщив жерця кулаком по голові. Той зі стогоном осів.

- І таку річ вони, мля, тримали у звичайній шафі, – сказав він. – Чесне слово, хочеться плюватись!

- Хочеш забрати? – спитав пан Шпилька, пхаючи одяг до торби.

- Ха. Не сумніваюсь, що будь-який барига в цих місцях просто пустить його на переплавку. Я, мля, такого гріха на душу не візьму. Давай уже знайдемо того, мля, собаку і заберемось із цього болота. Воно мене реально пригнічує.

Вільям упав, очуняв і безтямно подивився на стелю.

Двома хвилинами пізніше на кухні з’явилась пані Секретова, озброєна лампою, коцюбою та, що найважливіше, бігуді у волоссі. Подібна комбінація гарантувала перемогу над будь-яким непроханим гостем, за винятком хіба що найсильніших натур.

- Пане де Ворд! Що ви робите? Середина ночі!

Вільям підвівся і поглянув на відчинену шафу.

- Даруйте, пані Секретова, я перекинув каструлі. Я все відшкодую. Але де ж терези?

- Терези?!

- Терези! Кухонні терези! Де вони?

- Пане де Ворде, я…

- Де бісові терези, пані Секретова? – у відчаї скрикнув Вільям.

- Пане де Ворде! Що ви собі дозволяєте?

- Пані Секретова, доля всього міста – на шальках терезів!

На зміну її гніву повільно приходила розгубленість.

- На моїх терезах?

- Так! Тобто – може опинитись!

- Ну, гм… Взагалі-то вони на буфеті, за торбочкою з борошном. То ви кажете, доля всього міста?

- Цілком можливо! – запхавши до кишені важкі мідні гирьки, Вільям відчув, як вони відтягли полу його куртки.

- Візьміть-но старого мішка з-під картоплі, – порадила пані Секретова, геть збита з пантелику.

Вільям схопив мішка, повкидав усе туди і кинувся до дверей.

- Що, і Академії, і річки? – нервово спитала господиня.

- Саме так!

Пані Секретова зціпила вуста.

- Не забудьте потім добре помити терези! – сказала вона йому в спину.

До кінця свого шляху Вільям помітно сповільнив ходу. Великі залізні терези плюс повний набір гирьок нести не так-то вже й легко.

Але ж у цьому й була вся суть, чи не так? Вага! Спочатку бігцем, а потім – усе повільнішим кроком він ніс свій тягар крізь холодну туманну ніч, доки не досягнув Осяйної вулиці.

В приміщенні «Сенсацій» ще світилося. Цікаво, скільки триває робочий день у тих, хто просто висмоктує тексти з пальця, подумав Вільям. Але його тема – реальна. І навіть має цілком пристойну вагу.

Він гамселив у двері, доки йому не відкрив хтось із гномів. Шокований гном побачив, як Вільям де Ворд, явно не при собі, рвонув повз нього всередину і кинув на стіл терези з гирями.

- Будь ласка, підніміть пана Вернигору. Ми маємо підготувати новий випуск! І, даруйте, чи немає у вас десяти доларів?

Коли Вернигора – в нічній сорочці, проте в шоломі – з’явився в кімнаті, він далеко не одразу зрозумів, що відбувається.

- Ні, десять доларів, – пояснював Вільям ошелешеним гномам. – Десять доларових монет. А не суму в десять доларів.

- Навіщо?

- Щоб побачити, скільки важать сімдесят тисяч!