terri-pratchet-pravda

В гуртку безпритульних почувся шум. Прохання не викликало особливого ентузіазму.

- У нас тут, знаєте, щось на кшталт елітного району, – сказав Качур. – Ми не пускаємо сюди кого попало!

- Але ж стежка веде просто під міст! – сказав Вільям. – Сюди може прийти хто завгодно!

- Ну да, – сказав Домовина Генрі. – Може.

Він кашлянув і, демонструючи неабияке вміння, сплюнув у вогонь.

- От тіки ніхто не пробоває.

- Креветко, – пояснив Старий Тхір Рон. – Бляха-муха? Хря! Я ж говорив: двері, стерня, стерня, двері!

- Тоді вам краще повернутися зі мною до редакції, – сказав Вільям. – Врешті-решт, доки ви продавали газети, ви носили пса по всьому місту!

- Зараз надто небезпечно, – сказав Кость.

- Чи не поменшає небезпека за ще п’ятдесят доларів? – спитав Вільям.

- Ще п’ятдесят доларів? – сказав Арнольд-Колобок. – Це вже буде цілих п’ятнадцять доларів!

- Сто, – стомлено сказав Вільям. – Ви ж розумієте, що аудиторія зацікавлена дізнатись правду?

Компанія витягнула шиї.

- Не бачу ніякої овдеторії, – повідомив Домовина Генрі.

Вільям зробив крок, цілком випадково перекинувши кухля зі своїм чаєм.

- Тоді вперед, – сказав він.

Тепер пан Тюльпан починав побоюватись. Це було незвично. В тому, що стосувалося побоювань, він зазвичай виступав причиною, а не об’єктом. Проте пан Шпилька діяв неправильно, а оскільки за прийняття рішень відповідав саме він, над цим слід було замислитись. Пан Тюльпан умів приймати рішення за частки секунди, а коли справа торкалася мистецтвознавства, заіграшки оперував століттями – але на середніх дистанціях почувався не кращим чином. Для цього йому потрібен був пан Шпилька.

Але пан Шпилька тільки бурмотів щось сам до себе, продовжуючи вдивлятися в сутінки.

- Тепер поїдемо? – спитав пан Тюльпан, в надії виправити становище. – Ми отримали плату, причому, мля, з премією – то чого тут, мля, стирчати?

Те, як пан Шпилька повівся, мля, з адвокатом, пана Тюльпана турбувало теж. Наставити на когось зброю й не скористатися нею – це було на нього не схоже. «Нова фірма» не погрожувала оточуючим – вона їм загрожувала. А всі ці виступи на тему «залишу-життя-сьогодні»… це була профанація.

- Я кажу, тепер ми…

- Як ти думаєш, що стається з людьми після смерті, Тюльпане?

Пан Тюльпан був вражений.

- Що це ще, мля, за запитання?! Ти знаєш, що з ними стається!

- Справді?

- Звичайно. Пам’ятаєш, як нам довелося лишити того хлопця у клуні, й минув цілий тиждень, доки ми змогли закопати його як слід? Пам’ятаєш, як він вигля…

- Я не про трупи!

- А. Значить, про релігію?

- Так!

- Мене це, мля, ніколи не хвилювало.

- Ніколи?

- Ні секунди. Я ж маю свою картоплину.

За мить пан Тюльпан з’ясував, що пройшов кілька кроків сам, бо пан Шпилька закляк на місці.

- Картоплину?

- Ага. На шнурку на шиї, – пан Тюльпан постукав пальцем по своїх широченних грудях.

- Це – релігія?

- Ну, да. Якщо ти, вмираючи, маєш свою картоплину, то все буде гаразд.

- І яка це релігія?

- Без поняття. Ніде не бачив такої, тільки вдома в селі. Я був ще малий. Так же завжди буває. Малому кажуть: ось це, щоб ти знав – бог. Але потім малий виростає й дізнається, що богів, мля, мільйони. Так само і з релігією.

- І якщо ти, помираючи, маєш картоплину, все буде гаразд?

- Ага. Ти маєш право повернутися і жити знову.

- Навіть… – пан Шпилька сковтнув, оскільки тепер він заходив на територію, якої раніше на його внутрішній мапі на існувало взагалі. – Навіть якщо ти робив те, що інші могли вважати поганим?

- Типу різав людей чи штовхав їх з висоти?

- На кшталт того…

Пан Тюльпан засопів, від чого його ніс засвітився.

- Ну-у-у, це працює доти, доки ти, мля, щиро про все шкодуєш.

Панові Шпильці це видалось захопливим – і трохи підозрілим. Але він відчував, як щось… підбирається все ближче. Обличчя в темряві й голоси на межі розрізнення. Він вже боявся обертатись, щоб бува не побачити за спиною чогось жахливого.

За якийсь долар можна було б купити хоч мішок картоплі…

- Це діє? – спитав він.

- Звісно. У мене вдома, мля, всі це робили сотні років. Якби це не діяло, цього б ніхто не робив, еге ж?

- Вдома – це де?

Пан Тюльпан спробував замислитись над відповіддю, але його пам’ять була надто щільно вкрита шрамами.

- Там був… ліс, – промимрив він. – І… яскраві свічі. І… секрети, – додав він, без виразу дивлячись у далечінь.

- І картопля?

Пан Тюльпан повернувся до реальності.

- І вона теж, – сказав він. – До біса картоплі, мля. Якщо маєш свою картоплину, все буде гаразд.

- Але…я думав, що треба молитись у пустелі, і кожен день ходити в храм, і співати гімни, і роздавати добро неімущим?

- Ну, це все теж можна, еге ж, – сказав пан Тюльпан. – Поки маєш свою, мля, картоплину.

- А назад повертаєшся живим? – усе ще намагаючись знайти приховану підніжку, спитав пан Шпилька.

- Звісно. Який сенс повертатися мертвим? Ніхто не помітить різниці.

Пан Шпилька відкрив рота для відповіді, й раптом пан Тюльпан побачив, що його обличчя перемінилось.

- Хтось схопив мене за плечі! – вичавив він.

- Все в порядку, Шпилько?

- Ти нікого не бачиш?

- Ні.

Зчепивши кулаки, пан Шпилька розвернувся. На вулиці було повно людей, але на нього ніхто не звертав уваги.