terri-pratchet-pravda

- Може, це тота міля? Перебрала своїх кульок?

- Тут таки має бути охорона, авжеж? Може, нам краще сказати, що ми, ну, тут були? – запанікувала Сахариса. – Не дуже-то шляхетно виглядатиме, як що ми заберемо сукню і втечем…

Вона підійшла до затиснутих в закутку під сходами зелених дверей і штовхнула ручку. На мить спів почувся гучніше, але урвався, коли вона сказала:

- Даруйте?

Ще за кілька секунд вона почула:

- Привіт! Як справи? У мене все чудово!

- Я просто… Вільям сказав, що можна? – Вона вимовила ці слова тим запитальним тоном, яким хтось міг би перепросити грабіжника за те, що перериває його роботу.

- Чихайло? Опа! – сказав голос із темряви внизу.

- Е-е-е… З вами справді все добре?

- Не дістаю… ха-ха-ха… Це все л-ланцюги…

- Вам… погано?

- Ні, все чудово, зовсім не погано, тіки троха переб-р-р… гик…

- Трохи пере що? – спитала Сахариса; виховання ніяк не давало їй дійти цілком очевидного здогаду.

- Як йо’… те, чим закр-ривають бочки з вип-пивк… ою…

- Ви – п’яний?!

- Точно! Воно! П’яний, як… гик… чіп!

Почувся брязкіт скла.

Слабке світло ліхтаря відкрило її поглядові щось подібне до винного льоху. Але на лавці під однією зі стін сидів, напівпритомно похилившись уперед, чоловік, а від кісточки його ноги до кільця в підлозі тягнувся ланцюг.

- Ви… на прив’язі? – спитала Сахариса.

- Ха-ха-ха…

- Давно ви тут?

Вона почала спускатись.

- Рік…

- Рік?

- Ур-рожаю, – чоловік підняв пляшку й втупився в неї. – Рік… Виправного Верблюда… З б-біса хороший був урожай… А ця… Рік П-перекладеного П-пацюка… Теж хороший… Хороший урожай… Майже весь… Гик… Хоча я б не в-відмовився від тістечка.

Підходи Сахариси до вінтажних напоїв обмежувались знанням про те, що Шато Масон – це дуже популярне вино. Але людей не садовлять на ланцюг для того, щоб вони пили вино – навіть знамените ефебійське, що приклеює склянку до столу.

Вона підійшла трошки ближче, і світло впало на обличчя в’язня. Це обличчя було розвезене в гримасу дуже п’яної людини, та все ж не впізнати його було важко. Вона бачила його щодня – на монетах.

- Е-е-е… Скель, – погукала вона. – Ти можеш спуститись на хвилинку?

Двері розчахнулися, і троль сторчголов улетів усередину. На жаль, саме влетів.

На верху сходів з’явився, розминаючи кисть, пан Тюльпан.

- Чихайло! – вигукнув Чарлі, підіймаючи пляшку. – Вся банда в зборі!

Скель, похитуючись, підвівся. Пан Тюльпан відірвав дверну поперечину й почав неквапом спускатись. Троль здійняв руки в класичній боксерській позі, але пан Тюльпан не переймався такими тонкощами. Він щосили вдарив опонента твердим дубовим брусом. Троль повалився, мов дерево.

Тільки після цього велетень з очима, що обертались на його обличчі, спробував сфокусуватись на Сахарисі.

- А це ще, мля, хто?

- Як ви смієте лаятись! – вибухнула вона. – Лаятись у присутності жінки!

Здавалося, це його знітило.

- Я, мля, не лаюсь!

- Та я ж вас уже бачила. Ви… Я так і знала, що ви – несправжня черниця! – тріумфально вигукнула Сахариса.

Раптом почулося клацання зведеного самостріла. Деякі тихі звуки несуть у собі неймовірну зупиняючу силу.

- Іноді знання примножує неприємності, – сказав сухорлявий чоловік, що дивився на неї згори сходів через приціл самостріла. – Що ви тут робите, дівчино?

- А ви – брат Шпилько! Це ви не маєте права тут бути! А в мене є ключ!

Певні частини Сахарисиного «Я» – ті, що мали уявлення про такі речі, як страх смерті – щосили намагались привернути її увагу. Але оскільки це були частини саме Сахарисиного «Я», вони намагались робити це дуже делікатно – а відтак, вона їх ігнорувала.

- Ключ? – перепитав брат Шпилько, спускаючись сходами. Самостріл продовжував дивитись на неї. Навіть у своєму нинішньому стані пан Шпилька знав, як тримати людину на прицілі. – І хто ж дав вам ключа?

- Не підходьте до мене! Не смійте підходити! Якщо підійдете, я… Я про це напишу!

- Справді? Що ж, якщо я у чомусь і впевнений, так це в тому, що слова не кусаються, – сказав пан Шпилька. – Я чув чимало…

Його раптом пересмикнуло. На мить здалося, що йому ось-ось підломляться коліна. Однак він опанував себе і знову зосередився на ній.

- Підеш із нами, – сказав він. – І не кажи, що кричатимеш, бо ми тут самі. Крім того, я… чув… чимало… криків…

І знову здалося, що він впаде – але він знову прийшов до тями. Сахариса нажахано дивилася на арбалет, що тремтів в його руці. Вона нарешті почула ті частини її «Я», що рекомендували вдатись до мовчання, яке, можливо, було останнім порятунком.

- А ці двоє? – спитав пан Тюльпан. – Приб’ємо їх зараз?

- Зчепіть їх ланцюгом і залиште.

- Але ж ми завжди…

- Залиш їх!

- Ти впевнений, що з тобою все гаразд? – спитав пан Тюльпан.

- Ні! Просто залишмо їх, гаразд? У нас немає часу!

- У нас повно…

- У мене – ні! – пан Шпилька насунувся на Сахарису. – Хто дав тобі ключа?

- Я не збираюсь…

- Ти хочеш, щоб пан Тюльпан попрощався з нашими непритомними друзями?

Змучений мозок пана Шпильки, непевно намагаючись уявити, як усе має відбуватись у справедливому світі, вважав таке формулювання припустимим. Врешті-решт, їхні тіні переслідуватимуть Тюльпана, не його…