ТИСЯЧА ДОРІГ

Коли з окупацією Західньої України НКВД посилило терор проти членів Організації Українських Націоналістів, багато заанґажованої в ОУН молоді подалось на еміграцію. Тепер та молодь поверталася на батьківщину, але вже поділена на дві фракції ОУН: одну, як і раніш, очолював Андрій Мельник, другу - Степан Бандера, який перед ув'язненням польською поліцією був крайовим провідником. Повернувшись з в'язниці, він очолив опозицію до Андрія Мельника. Розбиття на дві фракції порізнило раніше єдине і зсолідаризоване членство. Навіть кілька моїх односельців, що повернулися з еміграції, тепер належали до різних таборів. Саме від них я вперше почула про "мельниківців" і "бандерівців". В Юнацтві мене навчали, що після смерти Євгена Коновальця вождем Організації УН обрано Андрія Мельника. Тепер наслухалась звинувачень на його адресу, і вони мене спантеличили. В такій розгубленості вирішила поїхати до Львова, там зустрітися з провідницею Сірою й від неї довідатися, хто правий.

Як буває в таких ситуаціях, причин до розколу ОУН на дві фракції було кілька, але найважливішою з них стала різниця поглядів на тактику боротьби проти нових, нацистських окупантів. Це був антагонізм, викликаний різницею у віці, а також місця проживання.

Старша віком частина Проводу ОУН в переважній більшості перебувала на еміграції, звідкіля й керувала боротьбою. Молодші керівні діячі жили в краю і практично вели боротьбу. Обі фракції стояли на самостійницьких позиціях, але молодша під ту пору обстоювала радикальнішу революційну тактику боротьби, тоді як фракція Мельника стояла на поміркованих супроти Німеччини позиціях. Ходила опісля думка, що, можливо, було б не дійшло до розколу, якби старший склад Проводу взяв участь у 2-му Зборі ОУН, який відбувся 1941 року у Кракові. Там була нагода вислухати, може, слушні застереження молодших керівників, які безпосередньо несли тягар боротьби. Нова ситуація в Україні вимагала змінити тактику і внести поправки у програму. Тим часом фракція Мельника зігнорувала 2-ий Збір, який все таки відбувся. На ньому зібрані делегати обрали нового керівника ОУН - Степана Бандеру, широко знаного в краю з Варшавського процесу.

Наслідки розколу були сумні, а подекуди і трагічні. Бандерівці зуміли в переважній більшості охопити молодий елемент і розгорнути в широких маштабах протинімецьку боротьбу. Проте не втихали також емоції міжфракційної боротьби, що доводили подекуди навіть до убивств. Такий стан тривав упродовж усієї німецької окупації. Щойно з наближенням большевиків, коли ті, що спричинили розкол, знову подались на еміграцію, край вилизався з ран міжусобиць.

Події карколомно наздоганяли одна одну. Вже в перших днях липня в селі на дошках оголошень появилася Відозва до Українського Народу. В ній повідомлялось про акт відновлення Української Державности, який відбувся у Львові, 30 червня. Проголошення самостійности доконала Організація Українських Націоналістів (революціонерів), тобто бандерівці. Головою уряду став Ярослав Стецько.

Нарід товпився коло відозви, читали її та перечитували, раділи, але очам своїм не вірили. Я сприйняла новину з гарячим захопленням, з радости душа малощо не вискочила з грудей. Повірити не хотілося, що волю здобули так легко. Та коли зважити, скільки разів ми поривались до неї, скільки крови пролилось, то за неї вже заплачено дорогу ціну. А все ж якось чудно й непередбачено до нас загостила ота воля. Попередній окупант хаотично відступав під натиском сильнішого загарбника, а ми, всупереч їхнім плянам, взяли й проголосили нашу самостійність. Мені не все було зрозумілим, тому й радість, хоч і велику, сповивав серпанок непевности: які несподіванки готує нам завтрашній день?

Я вирішила поїхати до Львова, відновити зв'язок з Юнацтвом ОУН і робити важливе діло, будувати державу. Треба мені точніше довідатися про мельниківців і бандерівців, хоч проголошення незалежности вже розвіяло мої вагання, я зрозуміла, хто правий. Тим часом мама міркує вголос: не тішся дуже, бо з того й так нічого не вийде. Хто таке бачиз, хто чував, щоб Гітлер посилав німецьку армію воювати з большеви-ками за нашу самостійність. Вони, очевидно, загарбують для себе.

- Ні, мамо, вони хочуть розбити большевиків, щоб поз бутися свого головного ворога, - переконувала я. - А нам що робити? Чекати пасивно, поки німці приберуть нас до рук? Ви все малюєте в чорних барвах.

- Не малюю я нічого, дитино, тільки прожила на світі довше за тебе і знаю, як воно буває. Вони прийшли не визволя ти, а грабувати і наживлятись, як і всі інші, що були перед ними.

Добре я розуміла, що мама правильно говорить, але серце не сприймало логіки її слів. Та й навіщо ж мені, на п'ятнадцятій весні життя, аж стільки логіки? Чому не дозволити собі по вінця насолодитись п'янким трунком волі та в радості пережити кілька днів, хай і нереальних в історичній послідовності, які, однак, все таки залишать по собі солодкий посмак на все життя.