ТИСЯЧА ДОРІГ

Харчування по гуртожитках було дуже вбоге. Ті, що жили ближче до Львова, їхали додому суботами по харчі. Любила я ті суботні поїздки, коли на Підзамчю збиралися гуртом студенти і, забуваючи, що напівголодні, жваво перемовлялися, закохувались, співали. Поїзди завжди опізнювалися, тож такі чекання перетворювались, можна сказати, у вечірки. Якщо були сильні морози, декотрийсь зі студентів ухитрявся роздобути плящину самогону, і хлопці тягнули по черзі ковток, а хто й два, при тому визначуючи пальцем на плящині належну порцію. Однак не палець, а смак вирішував мірку. На станції в селі вичікували мене подруги. Приїжджала ввечері, коли вже розносилось з гучномовців на все село: "... А все через очі, коби я їх мав..." Це вигравали червоноармійці, розташовані в поміщицькому дворі, і до клюбу сходилася молодь на танці. Тим часом НКВД вже і в селі арештувало трьох порядних людей, вивезено на Сибір польських колоністів і ширились зловісні поголоски про готування нових депортацій.

"Ходи до клюбу, потанцюємо, - заохочує Дануся. Вона ретельно зустрічає мене на станції. - Ходи, Славко Хома запитував про тебе". Я б рада піти, як вчула у клюбі музику, ноги самі малощо не скачуть, але мушу хоч заглянути додому й залишити торбу з брудною білизною. Зайшла в хату і вже готова йти з подругами, але мама не пускає. Нарікає: вже біжиш... ні, ти наперед повечеряй, глянь, як змарніла, тільки очі на лиці залишились. Я вечеряла поспіхом і чимскоріш до клюбу. А там, під звуки вальсів, танго і фокстротів, не зчу-валась, як наближалася північ. Ані Наталці, ані моїй провідниці Сірій ніколи не признавалась у своїх "диверсіях" на селі. То ж уже був час масових арештувань та вивозів на Сибір. Дехто з наших друзів, як Славко Котович, кинув університетські студії та пішов у підпілля. Без досвіду й заправи до такого життя, їм доводилось дуже важко, часто треба було переховуватися в лісах. Час від часу вони з'являлись у Львові, ви марнілі, виснажені, з відмороженими пальцями. Ми дуже їм співчували, полагоджували закупки та помагали чим лиш могли.

Мене, очевидно, трохи щипала совість за мої суботні танці, але я по своїй природі нездатна була захоплюватися культом терпіння і самовідречення, коли вони не давали плодів. Тому не поділяла переконання, що коли відмовлюся від танців і буду постити весь день в річницю смерти Біласа і Дани-лишина, то тим наближу визволення мого народу. Зате Наталка дуже вірила в пов'язаність посту з Україною і строго наглядала, чи додержую його чесно. їй не шкодило попостити, навіть помагало, а мені вже сполудні чорні кола з'являлись в очах і я ставала непридатною ні до науки, ні для України. Вже пізніше, коли опинилась у лісових бункерах, з насолодою згадувала ті украдені перші кроки молодости і вдячна була долі за крихітки чарівного світу, в який вводили мене тоді музика і ритм танцю. Не пройшло й восьми років, як не стало серед живих майже всіх тих, з ким витанцьовувала в клюбі. Загинули в рядах УПА і підпільної ОУН, і могили їхні розкидані по всій околиці.

Виїжджаючи додому, я часто брала з собою підпільну літературу до вивчення. В хаті вкладала її 'в шкільний підручник і удавала, що вивчаю шкільне завдання. Саме в таку пору зайшли одного разу подруги й потягли мене в село. Я з поспіху кинула книжку до шухляди у столі та пішла з дівчатами. Під час моєї відсутности мамі треба було заглянути за чимось до шухляди. Запримітивши листки, що виглядали з книжки, вона зацікавилася, пробігла по них очима і". завмерла в шоку. Коли я повернулася, мама і тато вже чекали на мене. Повели в іншу кімнату і, причинивши двері, виклали на стіл мою підпільну літературу. Як на жарт, це були засади конспірації, що крились під невинним заголовком "Пашні буряки". Тикаючи пальцем в "буряки", почала мати: "Бійся Бога, до чого ти берешся?! Спали це зараз, знищ усе, щоб його в хаті не було. Чи ти здуріла, чи здаєш собі справу, до чого взялася???" Тоді тато: "Нехай це роблять старші, розумніші, не твого віку. Ти ж бачиш, що НКВД виарештовує людей, на Сибір вивозить. Залиш це і не шукай собі і всій родині біди".

Бувають у житті ситуації, коли треба кермуватись лише голосом серця, відкинути завчені мудрості. Мої батьки не тільки мене любили, а й завжди були зі мною правдиві. У цьому критичному моменті я, просто кажучи, не мала серця застосовувати супроти них конспірації й вимотуватись неправдою.

- Якщо б ви, тату, під час Визвольних змагань були вибороли Україну, тоді мені не треба було б ховатись з ось такою літературою. Ми жили б уже у своїй державі, і нас не арештували б усі, хто прийде на нашу землю.

Тато не сподівався такого й розгубився від моїх слів. За хвилю махнув рукою: "Вже як до чогось берешся, то роби розумно, з головою на карку. Але чого в твоїх роках можна розумного сподіватися? Ти ось порозкидала папери по шухляді й забралася з хати. Ану ж би був трус?"