ТИСЯЧА ДОРІГ

- Ну що, склала іспити? а прийняли тебе?

- Тільки уявіть собі, тітко, до другої гімназійної! Аж самій не віриться! - і з радости обняла тітку. Я б увесь світ пригорнула до серця!

Тим часом насувалася зловісна доба, яка аж ніяк не обіцяла нам погідної юности. Ще не встигла я натішитись гімназійним мундирком, як одного вересневого ранку пролунав з радіоприймача тривожний голос: "Не дамо ані ґудзика!" Польща була у війні з Німеччиною.

Події чергувались блискавично, і до двох тижнів не стало польської держави. Але й ця коротка війна залишила по собі болючу рану в селі. Німецькі бомбовики, маючи намір знешкодити залізницю, схибили й кинули бомби на людські житла. Загинуло двоє людей, зокрема мій дядько, власне чоловік тітки Олени. Також були знищені кілька господарств, що загорілись від вибуху бомб.

У наслідок німецько-радянського договору, Західня Україна була "приєднана" до радянської України.

ПРИХІД БОЛЬШЕВИКІВ

Першу появу Червоної армії село зустріло з турботною непевністю. Люди не виходили на дорогу, тільки з подвір'їв та вікон приглядалися танковій частині, що просувалася зі сходу попри нашу хату шляхом з Кам'янки Бузької на Куровичі.

Танки затрималися на роздоріжжі біля пам'ятника Свободи. Політрук військової частини, сконтактувавшись з сільською управою, скликав мітинг. Коли вже назбиралось доволі людей, він, ставши біля пам'ятника, став викрикувати напівне-зрозумілою нам російською мовою про те, що доблесна Червона армія прийшла визволити нас з польського капіталістичного ярма. Погорлав політрук, і танки з непривітними солдатами посунули далі, ще довго залишаючи за собою зловісний гул. Люди розходились по домах сумовиті, й надія на краще майбуття, яка світилася в їхніх очах на початку війни, тепер згасала.

Хоч мені ще не сповнилось чотирнадцяти років, всі ті карколомні зміни я вже сприймала, як доросла людина. Події приспішували наше духове визрівання. Я вже розуміла, в якій ситуації опинилася моя батьківщина та які у нас шанси на визволення. Польща не існувала, і за нею ми не жаліли, але большевицька окупація ще й цієї частини України загрожувала не меншим, а ще більшим лихом. Я вже чула про великий голод у 1933 році, що виморив Україну, про червоний терор, жертвами якого впали мільйони селян та інтелігентів. Ще залишалась надія на те, що большевицька окупація тимчасова, війна фактично не закінчена і тим самим здобуття неза-лежности залишається реальною можливістю. Треба нам лиш вичекати та пристосуватись на деякий час до зміненої системи. А я повинна далі здобувати освіту. Тож, коли восени відкрили школи, я виїхала до Львова на навчання в Академічній гімназії.

Насторожено й нерадо входив Львів у нові обставини життя. Усюди відчувалась атмосфера тимчасовости, люди вичікували змін, не всі хотіли, проте, однакових змін. У новоство-рених анекдотах про совєтську владу поляки потішали себе, що "сікорки" скоро прилетять, - очікували визволення армією генерала Сікорського.

За новим порядком, гімназіям були відібрані їхні назви й усі зведено під один знаменник "середніх шкіл" з окремим порядковим числом для кожної. Нашій Академічній випала честь мати число один. Напливало щораз більше радянських учителів, які помалу замінювали дотеперішніх професорів, а також уводили нову програму навчання.

Назверх я почала наче звикати до життя у великому місті, але насправді не переставала тужити за селом і рахувала дні, коли поїду додому. З моїх одноклясниць найближче заприязнилася з Олею Зеленюк, однією з найкращих учениць у клясі. Середнього зросту, брюнетка, тендітної будови, з грубими окулярами на очах, вона не вирізнялася красою, але притягала мене теплом вдумливих карих очей. Батьки її були кам'яничними сторожами, і вся сім'я з шести осіб тіснилася в одній кімнаті, поки через деякий час не вистаралась другої, теж невеличкої сусідньої кімнати. У Львові вже відчувалась нестача харчів, і їм, типовим міським пролетарям, які не мали родини на селі, доводилось дуже важко.

Ми жили в сусідстві, ішли разом до школи, а вечорами ходили по книжки до міської бібліотеки. Як звичайно, по дорозі заводили розмови про всяку всячину, насамперед про хлопців у школі, але дуже часто ті наші розмови мали серйозний характер. До нас ще не вдерлась атмосфера недовіри й донощицтва, така питома в совєтській системі, і ми відверто критикували заводжувані новим окупантом порядки. Так же сміливо обговорювали прочитані книжки, які випозичали в бібліотеці, і по-юначому гаряче захоплювались героями історичних оповідань. Незабаром совєтська цензура склясифікувала таку літературу "контрреволюційною" й усунула з бібліотек, але, поки це сталося, ми зачитувалися ними. Деколи Оля позичала мені книжки з власної бібліотеки, між якими була одна під назвою Галина, автора не пригадую. Це було насичене драматизмом оповідання про молоду учасницю протиболь-шевицької підпільної організації. Щоб урятувати друзів з кігтів чекістів, вона не пожаліла своєї дівочої чести, а коли не знайшла іншого виходу, то віддала й життя.