ТИСЯЧА ДОРІГ

Наперед передбачала, що тато не схвалить моєї поведінки: старших треба слухатись, шанувати й не відказувати їм зарозуміло.

Небагато, однак, було часу на дозвілля, навіть у дитинстві. Батьки самі важко працювали і змалку привчали нас, дітей, до хатньої роботи, особливо влітку, коли трудилися в полі. Дома залишали нас з дідом Іваном. Мій обов'язок був заколисати до сну сестричку Лесю. Коли виспівала їй всі пісні, яких тільки знала, а вона все ще не засинала, тоді просила діда: "А тепер ви заспівайте, але такої, що я ще не чула".

Високий і білий, як голуб, але все ще стрункий, дідо усміхавсь у свої довгі вуса і заспівував:

Ой, загір 'я, пане брате,
Загір'я, загір'я,
А хто любить файних дівчат,
Най йде до Задвір'я.

А в Задвір'ю добре жити,

Робота легенька,
Тільки тяжко привикнути,
Бо каша ріденька.

Пісню я зразу завчила, вона подобалась мені тим, що в Задвір'ї всі дівчата "файні", отже як виросту, то і я буду між ними, тільки ота каша... вона ж у нас була густа.

На мої наполегливі прохання дідуньо проспівав мені своїм старечим голосом багато старовинних пісень, а також розповів про давні звичаї, про наш рід, що прибув до Задвір'я з півночі, з лісової смуги у Брідщині. Він перший відслонив мені завісу в минуле, за якою ховалось багато фолклорних скарбів та незвичайних явищ, які у нас вже давно перевелися. В дідових часах весілля тривало тиждень, а також відьми доїли корів до місяця. Він показав мені докладно пальцем крізь вікно, як відьма вийшла з-за Миханькової повітки й подалася з відром до нашого хліва. Вранці бабуня нічого не вдоїла від красої корови - все видоїла вночі відьма.

Загалом у його часи люди ближче спілкувалися з природою та не зривали контактів з померлими, які не лиш духом, але й плоттю відвідували їх по ночах. Вони навіть з Богом розмовляли собі простою мовою, і цього звичаю дідо й надалі придержувався. Він молився: святий Петре, святий Павле, не дивіться на мої муки, беріть хреста в руки та йдіть за мною...

Дідуньо бачив, що серед дітей у хаті я найбільше цікавлюсь його оповіданнями, завжди про щось розпитую його, тож, коли я виїхала до Львова на навчання, старенький скучав та вичікував мого приїзду. Навіть як умирав, під час німецької окупації, запитував, чи не приїхала. Я була приїхала, але не могла увійти в кімнату, де дідо лежав, щоб не бачити, як він умирає.

Батько бував у хаті вечорами й під час свят. Без огляду на пору року, він увесь час трудився на доволі великому господарстві. Тато був високий на зріст, худорлявий і не надто говіркий. Дуже важко працював. Може, й та праця зробила його мовчазним і наче сумовитим. У нього був гарний тенор, за молодих літ співав у хорі й ще тепер зимовими вечорами деколи гомонів стиха: "По синьому мо-го-рі байдаки під вітром гуля-га-ють", а на свята співав з нами колядки по святій вечері. В усіх родинних справах його слово було вирішальним, але мати, як той навігатор, своїми заввагами й порадами вміло скеровувала логіку батька в бажаному їй напрямі.

Володаркою мого дитинства була мати з її Богом. Мамин Бог не був добродушний, як дідів, і не ходив поміж людьми. Він сидів високо у небі, суворий і не в міру вимогливий. На моє щастя, була ще Божа Мати, заступниця всіх грішників, тобто таких, як я, і до неї я гаряче молилась.

Мати вірила в силу молитви, тож ледве ми, діти, стали путньо складати речення, вона зразу бралась учити нас Отче-наш і Богородице Діво, а вслід за ними Вірую. Я вивчила молитви найшвидше і мама взялася зі мною до Помилуй м'я Боже. Вона голосно проказувала молитву, а сама поралась по хаті. Я навколішки перед образами повторювала: "слуху моєму даси радость і веселіє" та ще щось там про сніг ("паче снігу обілюся") і не розуміла, чого мамин Бог хоче від мене, і тужила за дідовим, що, мабуть, не хотів би "дивитись на мої муки" і дарував би мені таку довгу молитву.

Мати не була сувора, її ласки вплетені в усе моє дитинство. Проте в пам'яті мати найглибше закарбувалась своїм постійним научанням: "Як прийдеш у хату, привітайся і скажи: Слава ісусу Христу", "Не говори неправди, не хвались, хай тебе люди похвалять". В неї мова пливла гладкою річкою, їй ніколи не забракло влучного слова, прикладу, приказки. Бувало, ліпимо вареники, я з нудьгою споглядаю на величезну кулю тіста, бож родина велика та ще й улітку наймалось робітників. От пропаде весь ранок, а там на вигоні дітвора вже гомонить. Вона знає мої думки і починає розповідати: