ТИСЯЧА ДОРІГ

Одним із засобів польонізації Західньої України в міжвоєнній Польщі було заселювання її земель колоністами з корінної Польщі. Завдяки державним субсидіям вони скуповували за зниженими цінами поміщицьку землю, продаж якої українським селянам був заборонений . Таку ж колонію засновано на поміщицьких ланах і в Задвір'ї. Цю колонію задвір'яни охристили "Мазурами", мабуть, через діялект новоприбулих. Одначе на мазурах, як мовиться, не стало і до Задвір'я наїжджало все більше поляків, переважно інтелігенції та робітників, які оселялися в околиці залізничної станції. Новоприбулі поляки зайняли майже всі позиції в адміністрації, школі, комунікації, тоді як у селі було чимало кваліфікованих незатру-днених українських сил. Не маючи праці, перебуваючи у важкому матеріяльному становищі, українська інтелігенція віддавала свій час на суспільно-громадську роботу.

Всупереч усіляким перешкодам польських урядовців, у селі діяла читальня "Просвіти" з багатою бібліотекою. Нею живо користувалось українське населення, головно зимовою порою, коли було більше вільного часу. Молодь гуртувалася в товаристві "Сокіл", танцювальних і драматичних гуртках, а дітвора проводила літній час у дитячих садочках. Розвинулась також економічна база, був у селі відділ Маслосоюзу з молочарнею, а споживча кооператива мала аж три крамниці.

Мені важко визначити, в якій порі життя я усвідомила свою національну приналежність. Знання це вже в ранніх роках розкривало свої перші пелюстки з пуп'янка моєї свідомости. Коли мати товаришки, що жила в сусідстві, зверталася до неї чужою мовою, тоді я відчувала, що ми інші.

Була я в четвертій клясі початкової школи, як до Задвір'я прибув новий парох, отець Михайло Сенів. Він був, мабуть, років сорока, середнього зросту, обличчя шляхетне, завжди погідне. Мав велику сім'ю, старший син, Славко, починав студії у Львівській політехніці, а наймолодші близнята були приблизно мого віку.

Нелегко писати про визначну людину, бо закрадається сумнів чи зумієш відміряти уд належне. Саме таке почуття опановує мене, коли згадую про о. Сенева, непересічну людину, яка, після матері, найвдаліше різьбила мою душу. Його авторитет був для мене незаперечний, і багато своїх вчинків я міряла під кутом того, як то вони будуть оцінені о. Сеневим. Він приглянувся кожній родині у своїй парафії та завжди був готовий помогти добрим словом, порадою, розрадою в горі. Не пройшов ніколи попри гурток чи то старших, чи молоді, а то й дітвори, щоб не пристати, заговорити, не сказати кілька слів, над якими варто задуматись. Не минуло багато часу, як він навів порядок не лиш у церкві, але і в громадському житті села.

Найбільша чеснота о. Сенева була любов - до Бога і до людей. На відміну від попереднього лароха, який поза церковними обов'язками нічим не цікавився, він увійшов у кожну клітину життя села. А вже найбільше цікавився молоддю та підростаючим поколінням. Наполегливо переконував батьків, щоб дали своїм дітям освіту. "Часи міняються, все можна втратити, але те, що дитина засвоїть умом, вона збереже на все життя", - казав він.

Ми, школярі, просто обожнювали о. Сенева й завжди радо очікували його лекцій релігії. Ледве задзеленчав дзвінок на перерву, а вже ми вибігаємо йому назустріч і вводимо до кляси. Це була чи не єдина година, коли почувалися добре в школі. Перед ним виливали наші жалі на польських учителів, що зневажали нашу мову:

- Чому говорите по-українськи під час перерви? - сварив нас учитель Кріль. - Це мова служниць, нею можна хіба добре висловитись, наче: "Ганко, ану, принеси води".

Ображена й обурена, я з плачем прийшла зі школи та розповіла про це батькам.

- Як зустріну де на дорозі отого довгоногого бузька, то так спережу батогом, що йому свічки стануть в очах! Пройдисвіт! - сердився батько. Гнів, однак, проминав, і він так ніколи і не сперезав "бузька" батогом. Розуміється, на черговій лекції релігії ми розповіли про це о. Сеневу. Він заспокоїв нас, впевняючи, що наша мова прекрасна, що своїми милозвучними піснями ми славимося на весь світ. Також славна у нас історія, і ми нічим не гірші за поляків. Дітвора жадібно ловила його цілющі слова, рани в серцях помало заникали, утихав біль, а натомість утверджувалося почуття себевартости. Не була це мова ненависти до кривдників, а були слова, сповнені гарячої любови до рідного, і вони давали нам силу встояти у нашій вірі.

Було очевидним, що серед дітей о. Сенів приділяє мені особливу увагу. Він вплинув на батьків, щоб вони, замість посилати до фахової школи, дали мені гімназійну освіту. Коли навесні 1939 року я склала вступні іспити до другої кляси Академічної гімназії у Львові, о. Сенів щиро радів з мого успіху. Тоді то я вперше в житті відчула велику насолоду, яку дає досягнення, здобуте власним трудом, і немала в цьому заслуга була мого духовного провідника, що повірив у мене і навчив вірити в свої сили. Пам'ятаю, як легко сплигнула на станції з поїзду і біжу-біжу додому. А тітка Олена, вона жила неподалік при дорозі, зачувши гудок, зразу подалася до хвіртки, щоб не пропустити мене: