Товаришки

— Любочко! Милая! — говорив Кость уже в долині, гладячи її руку; далі так любо, так чуло поцілував ту тремтячу ручку. То був перший раз, що він цілував її... Туман застилав йому очі, він хотів приблизити до себе той гнучкий стан, що одсторонявся од його, як почулось десь близько в міжгір'ї гукання:

— Загоровський! А де ви?.. Загоровський!

— А! Вони вже ось де! Раньше нас прийшли! — мовила потім Песцова, виходячи з Кузьменком на долинку. За ними йшли інші. Раїса, ідучи під руку з високим русявим паничем, голосно сміялась, показуючи, що зовсім не почуває себе в інтимній парі, а йде так собі, жартами. Любочка була збаламучена. Ледве зважилась підвести очі — і зустрілася з проникливим поглядом Корнієвича. їй здавалось, що він угадав її турботу, і вона знов низько опустила очі.

Тіні лягали все густіші. Чорніло, пізніло. Коли надходили до міста, було вже зовсім темно. Цюріх мигтів огнями; геть, як зорі по темному небі, маячило всюди світло по широких подолах узгір'їв, розгорнутих по обидва боки Лімата.

Так було тоді, коли ми в'їздили в Цюріх! — мовив Кость до Люби. — Ви пам'ятаєте?

Вона мовчала. Голос Костів здався їй ніби зміненим, неначе глибшим.

— Ви гніваєтесь, Любо? — спитав Кость тихо. — Простіте, милая! — І Кость знов був готов учинить те, за що він просив пробачення!..

XIII

Час плинув. Пройшли місяці, семестри цілі. Наші були вже знакомі зо всіма добами року... Нема чого таїти, «романсували» трошки (де ж молодь не романсуе?), але й училися пильно! В науку й панночки втяглися таки добре, зовсім як студенти. Вже ж ото й не почували себе незважливими ученицями. О ні! Іншого й студента могли б переважити, перемогти і в розмові про свої науки, і в самій праці навіть; професори дуже хвалили дотепність «русских» студенток, дивувались їм (чи сиодівались-бо вони такого від «сарматок»?), тішилися їх прекрасно зробленими препаратами, писані навіть в журналах, обороняли їх від клепання ретроградів, доказували всю поважність жіночого уміння. Все теє, звичайно, додавало духу ученицям.

Найпаче ж підвела голову Раїса; Кузьменко навіть говорив: «Підняла носа». Її поводіння було найважливіше, її мова була найголосніша. Вона навчилась говорить тоном знаючої і в тім разі, коли іншої речі не дуже-то й знала. Вона присусідилась робить під ближчою орудою одного професора, Herr Stockmann'a, знаного в Цюріху не тільки як ученого, але й яко медика-практика. Herr Stockmann, чоловік середнього віку, сам пробив собі путь, бувши тружеником із буржуазної сім'ї, і умів цінити особисте старання, наможливість у простуванні до мети; він став з повагою дивитись па ту Fraulein Bragoff, що з такою пильністю сиділа у його лабораторії; погляд його безцвітних, ніби скляних очей стрівався гармонічно з її твердим поглядом. Herr Professor хвалив Раїсині роботи, направляв коротко її працю, якось дав їй почитать навіть свої власні дві книжечки з своєї бібліотеки. Присторонності в тій увазі до вродливої Раїси не було; правда, коли один раз асистент Штокманів, молодий голубоокий панич, похвалив йому вроду тої його ближчої учениці, Штокман сказав: «Ja, sie ist sehr schon», але слова ті були сказані з таким безчулим виразом, немовби то говорилось о якій-небудь фігурі, вишитій на подушці, чи об моделі із гіпсу.

Тим часом Раїса, почавши учитись при Штокмані, стала ще більше хвастати. Тон її робився неприємним для її тихої товаришки й спільниці, Люби. Однак правдивість вимагає сказати, що тут була ще й друга причина, через яку в розмовах і відносинах обох дівчат зайшла прикрість і неприязнь, котрі хоч не приводили ще до одкритого розриву, але почувались уже доволі значно. Раїса давно звертала значну ласкаву увагу на Костя Загоровського, але поки симпатії Костеві цілком горнулися до товаришки дитинячих літ, Люби, то ся товаришка, уважаючи ласку Раїсину до того славного Костя зовсім натуральною, навіть не задумалась над нею, а коли часом замічала більші запобігання Раїсині, то ховала при тім лиш насмішливий усміх.