Товаришки

Отож, вернувшись надвечір із лабораторії, сиділи наші трохи пригнічені лихом дівчата в своїй холоднуватій домівці: Люба таки, власне, сиділа з книжкою, підібгавши ніжки, а Раїса шпарко ходила по хаті, пильнуючи писаний зшиток, щось із його доволі голосно вичитувала.

Зненацька прийшов Кузьменко.

— Здорові! — мовив. — Ну, та й погода собача! Дме вже третю добу! А-а! Знаєте, чого я до вас прийшов? — питав згодом хлопець у Люби.

— А чого ж ви прийшли? — перепитала Люба з усміхом.

— Погрітися! У мене така чортова холоднеча, що хоть собак гони!.. Ви думали, що, може, я в якому ідеальному розумінні кажу: погрітись у ніжному дівочому околі, біля теплих душ? Ні, таки просто погрітись у теплішій хаті!

Люба посміхнулась: Кузьменко скидав свого пледа.

— Ну, що се ви, Мілітриса Кірбітьєвна, куєте? — питав Кузьменко, підходячи й зазираючи в Раїсин зшиток.

— Ах, одчепіться, Кузьменко, з вашими дурницями! — одказала з прикрістю Раїса.

— А!.. Хімію довбить! — мовив Кузьменко. — Тим же то така сердита!.. Ну, учіться, учіться! Се похвально! — І одійшов до Люби.

— Одначе,— мовив Кузьменко, побалакавши з Любою,— щось і у вас не дуже-то душно в хаті! їй-богу, холодно! — І він закутався знов у плед. — Чом ви не запалите в камінку?

— Уже палили сьогодні! — одповіла Люба.

— А, то добре, коли так! — мовив Кузьменко, кидаючи погляд на опущену головку Любину. — Слухайте лиш, землячко! Маю вам ще щось сказати: чи не позичили б ви мені часом грошей?

— А вам скільки треба?..

— Та франків з п'ять!

— Ні... стільки не можу! — промовляла Люба, червоніючи. — Два, коли хочете, дам...

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!.. Бідна землячка! З двома франками сидить! Хахаха!.. А, сердешне дівча... То-то я бачу: сидить, підібгавши ніжки! Ха-ха-ха!

— Чого ви смієтесь? — питала Люба, збентежена. — Зовсім у нас не два франки!..

— Ну, то три! Ха-ха-ха!

— Зовсім нема чого сміятися! Хоть би навіть у нас і мало було грошей, то що ж таке! От сими днями і я, й Раїса сподіваємось з дому...

— Мало чого сподіваєтесь! І я сподіваюся!..

— Ну, то й добре! От візьміть тим часом два франки, та й годі! Справді, візьміть!

— Та нуте, господь з вами! — одповів Кузьменко, все сміючись,— Що ж я, хіба який харцизяка, чи що, хай бог милує, щоб я у вас остатню копійку з душі видирав? Що се ви? Ай, землячко, землячко! Ха-ха-ха!

Люба готова була заплакати, сиділа розгнівана, стурбована.

— Ну, не хочете брать, як знаєте! — промовила, з густою краскою в лиці.

— Ну, не гнівайтесь! голубонько, Любонько! Не гнівайтесь!..— Кузьменко взяв Любу за руку. — Ах, боже мій! Які ручки холодні! Я одразу й не постеріг!.. Бідна, бідна дитина! Сказано, на чужій стороні!

— Ай, ідіть собі!..

— Іду ж, іду! Прощавайте, голубонько!

— Не візьмете грошей? — спитала Люба навздогін.

— Ні,— одповів Кузьменко, знов засміявшись, і вийшов з хати.

На другий день раненько вбіг Микита знов. Весело поздоровкався з Раїсою й Любою і мовив:

— От скажіть, як то часом буває! Я вчора ходжу, бідкаюсь, а приходжу додому — мені оповіщення: гроші прийшли! Я сьогодні мерщій на пошту! Тепер чорт нас не взяв, багатирі! Звольте, землячко! — Кузьменко положив перед Любою 10 франків.

— Що се? — здивовано питала дівчина.

— Беріть! Значить, позичаю вам!..

— З якої речі!.. Мені не треба...

— А, господи боже мій! Чи подобає ж таким преосвіченним дівицям ламатись? Сказано вам, беріть! Будете мати з пошти — віддасте! Ну, не маю я часу гаятися, хоть би й з прекрасними землячками: треба в університет бігти! Прощавайте!..— І вийшов хутенько з хати.

Кузьменко казав правду, та не зовсім: гроші то він одержав, та тільки не з пошти, а, прийшовши тоді од землячок, забрав деяке манаття в себе й заставив у лихварській касі... Виручив і для себе трохи, «на вугілля», і землячці бідненькій порадив!

XII

Весна, весна!.. У далекій Полтавщині ще сніг лежав на полях, а тут уже процвітали фіалки! Засиніло повне радістю небо, зазеленіли ярими килимами близькії гори, лиш там на вічно білих горах лежать довічні сніги, та й вони підтавають під теплим поглядом чарівниці-весни. Летять-шумлять з-під білих гір стрімкі потоки в зелені долини, доливають озера сині, куди видивляється, розсипаючи проміння, ясне сонце весняне. На зелених верховинах бринять дзвоночки, трубить ріжок попасача по-іншому, веселішому!.. Дзвінко розходиться луна в тонкім повітрі.

Наша молодь зовсім оп'яніла. Такої весни вона ще не стрівала! Треба б учитись, за книжкою в хаті сидіти, так же всидіти годі. Так і тягне тебе в ті простори ясно-блакитні. Вчора ходили, позавчора, назавтра знов збираються в гори, вже далі куди-небудь! Збирається ціла громадка.

— Ах, знаєте, так нема часу, що страх!.. Мабуть, не піду! — мовить Люба Костеві, що прийшов закликать до гурту.

— Ні, я вас прошу, ходімте!.. Коли ви не підете, і я не піду! — мовить Кость.

— Ну, що зробиш? Піду вже,— одказує Люба згодом.

Жвава громадка вже за містом, у горах. Чимало її зібралося там, тої челяді весняної; єсть і незнайомі нам, і всі наші знакомці. Он і Корнієвич з Кузьменком, і Діана Песцова коло їх, і князівна Білосельська в новім капелюшику з довгою білою наміточкою.