Товаришки

Кузьменко жартливо розмовляв з Раїсою, а з Песцовою успів навіть посвариться за присмішки його, ніби вона зроду не бачила тополі. Корнієвич пильнував збентежене личко Любине, мовби хотів розгадать вираз його...

— Ну, панове, скільки не прохлаждайтеся, а треба додому, зубрить! — порішив далі Кузьменко, рушаючи од пам'ятника Негелі, де так вигідно було споглядати. Помалу рушили. Воно вже й пізненько було: спускався вечір, ласкавий, лагідний.

Завели князівну й Песцову, попрощалися з Корнієвичем і Кузьменком, котрі пішли до своєї домівки.

— Чудний той Кузьменко! — мовила Раїса, ідучи з Любою й Костем.

— А мені він сподобався! Такий щирий, так з ним вільно! — боронила Люба.

— Не бачу нічого принадного в тій щирості! — провадила Раїса. — Паясничить, верзе всяку нісенітницю! Уже іменно Микита.

— А Корнієвич вам сподобався? — спитав Любу Кость.

— Не знаю! — одказала вона одвернувшись.— Я його не розібрала ще, він такий повздержний!..

Прийшли до домівки панночок. Раїса пішла вперед, щоб подзвонити.

— Так не забудете завтра на Hohe Promenade? — тихо питав Кость Любу.

— Ні! — одказала вона.

ІХ

Люба довго сиділа звечора: треба було надолужить час, прогаяний на гулянці... А прокинулась так рано-рано, неначе в серце її що торкнуло. Чого так б'ється серце? Хіба сьогодні стоїть на путі щось надзвичайне?.. Ну, піде вона собі на проходку, ну, з Костем Загоровським, що ж тут такого? Хіба се яке стрівання?.. Чи то раз вони проходжувались так удвох там, дома? Так само й тепер! А в лиці виступала турботна краска, а руки злегка тремтіли, коли Люба одягалась.

Раїса ще спала. Що ж! Люба не таїться з тим, що йде з дому; коли б Раїса прокинулася, спитала, Люба сказала б їй, що йде на проходку, на Hohe Promenade; але ж Раїса спить так міцно. Не будить же її для того, щоб об'являть: от я іду! Нехай собі спить, коли хоче!..

Люба одяглась у пальтечко, наділа перед дзеркальцем бриль,— чого то очі так блищать там, у дзеркалі? — І забувши, що не було чого таїтись, тихенько вийшла з хати, причинивши двері; дальші двері замкне Frau Piltz. Надворі трохи здорово, звичайно, й тут уже не літо, а проте гарно! Рано так, на улиці нема нікого, зустріла тільки хлопця, що ніс хліб у великому кошику. Закаблучки Любині так гучно стукають по цеглі. От і Костева домівка. Як швидко до неї дійшлося!.. Треба подзвонити... А може, він ще не встав? Пождати трошки!.. Але чого ж так стоять? Он хтось іде улицею, може подумати... Ет, що там він може подумати!.. Люба подзвонила — навіть не дуже тихо. Чи почули там?.. Почули, ідуть одчинять... Ах, сам Кость!

— Здорові! — мовив він так радісно. — А я вже думав, що ви не зайдете!

— Ні, чому ж би не зайшла! — одповіла Люба, червоніючи, збаламучена. — Я загаялась трохи, бо збиралася з книжками: звідти піду просто в університет!..

Так щебетала Люба, оговтавшись. А Кость уже надівав свій чорний бриль, був уже зовсім зібраний. Старенька особа, зачиняючи за Костем двері, скоса поглянула на панночку; але не мала чого поглядать скоса! От вони з Костем ідуть зовсім просто, говорять о речах зовсім, зовсім звичайних,— і так навіть голосно! Сказано ж бо, нема тут нічогісінько такого в тій спільній проходці!.. Тільки що обом весело, одрадісно на серці, так що ж тут лихого?..

От і Hohe Promenade — високі рясні тополі, самотня довга площина між ними. Справді, як гарно тут ранком! Проміння рветься крізь гілля збоку, широкими стягами ляга поміж стовбурами на дорогу, а там далі — ах, як чудесно! Озеро скраю міниться золотом, а оддалік стоїть таке чисте, одсвічує глибшою барвою, ніж удень. І всі зеленощі берегові немов помолодшали, такі ярі здаються!.. Далекі гори немов теж міняться ніжнішими барвами.

— Сядемо! — каже Кость, коли надивились на краєвид.

Вони сіли і одразу вмовкли. Люба повернула голівку набік, пильно дивиться кудись в просторінь. Кость пильнує її книжки, її ручки тонкі та ніжні.

— Як же ваші заняття?— питає далі Кость. — Я ж нічого не знаю про їх!

— А чом же не вступили на медицину, то й знали б!.. Укупі б училися,— одповіла Люба ніби жартливо.

— Не по моїй душі медицина! І якось її сфера, її найдальші рубежі не загоджують моєї думки: хочеться ширших перспектив, більшого простору!

— Для фантазії?..

— Для думки! — одповів Кость, помовчавши.

— Ні, власне, для фантазії! — наможливо проказала знов дівчина. — Вас не загоджують ті достотні рамки, в яких працює натураліст, вам хочеться вільних комбінацій гадок, ширяння у сферах минулих і прийдешніх, котрі можна угадувать по-своєму, по своїй охоті, часом по своєму ідеалу! Звичайно, для сього у вашій філології з історією та філософією більше простору!

— Може буть, що ви почасті правду кажете!.. Та навіть і в тому, що єсть у нас певного до пізнавання, мовляли ви, в достотних рамках, мені здається, більше інтересу: цікавіше пізнавати форми життя людського духа, думки, ніж бездушної натури чи тіла людського, спогляданого лиш яко збір матеріальних елементів, підлежачих таким-то фізичним і хімічним орудам.

Люба усміхнулась: