Читаем Товаришки полностью

— Так вам хочеться проживать вільно од матеріального окола, од тих законів? Шкода тільки, що се річ неможлива!.. У всякім разі, бачу, що ви надто великий ідеаліст. Як вам повинна здаватись обмежованою, низькою наша наука! Найпаче заняття таких дрібних учнів її, як ми, як я, наприклад!..

— О ні! Зовсім ні!.. Учітесь, пізнавайте, коли маєте охоту! У вас се теж оказався рух вашого духа, міцного поривання думки!..

— Метафізика якась!..

— Ні, не метафізика! І я хотів би, щоб се підняття духу, поривання думки вашої спасло вас від дрібного, мертвого довбання в фактах, у котрім поринають дрібні уми назавжди. Я хотів би, щоб ви бачили якусь світлу мету поза вашою роботою.

— Я бачу її!

— Яв тім і певен; для того з цікавістю й спитав вас про ваші заняття. А таїтись од мене ви не повинні ні з чим; як би не були одмінні сфери нашої праці, ви не повинні забувать, що я тут найближчий ваш друг!.. Згадайте, як недавно була та пора, коли ми по-дитячому бавились укупі, коли ви мене називали Костем, а я вас Любою.

— Се було, однак, доволі давно!.. Принаймні я не можу тепер собі зміркувать, як се могло буть! — мовила Люба, встаючи.

— Так?.. Значить, ви далеко од мене!..

Люба хотіла заперечити, але відповіді в неї не вийшло.

— Ні! Ви не повинні цуратись мене! — знов тихо проказав Кость, ідучи поруч з Любою.

Вони ходили ще який час по тій променаді, зовсім забувши о красі ранку, о красі краєвиду...

Почали з'являтись дозвільні люди на променаді, англічане з книжками й інші. День значно поступився вперед. Незамітно Люба й Кость вийшли на улицю і, тихо розмовляючи, пішли на свій куток. Разом вступили вони і в університет. Перед дверима, де мусили розійтись, Кость мовчки стиснув ручку Любі і чулим поглядом провів її ніжну, струнку постать. На душі дівчини було так повно, так спокійно, любо; лиш краска у виду показувала недавню турботу... Вона сіла на своєму любимому місці, котре держав для неї Корнієвич.

X

Корнієвич тепер часто був сусідом Любиним, і між ними заснувались взаємини знакомців. Вони часто розмовляли, але завжди спокійно, лиш з поводу лекцій, виписок чи книжок. Корнієвич разів зо два заходив і в домівку до Люби, один раз застав її саму, просидів у неї доволі довго, пив навіть чай з нею, та розмова і в той раз не перейшла ні в інтимніший, ні в жартливіший тон. Люба спокійно розглядала його вроду: те густе русе волосся, рівне і просто зачесане назад,— лиш одно пасмо спадало на широке біле чоло з невеличкою складочкою між бровами,— ті розумні карі очі з спокійним поглядом, той енергійний рот з тонкими устами, з чуть-чуть виданою вперед нижньою губою і козацьким одкритим підборіддям; широкі плечі, міцні груди і свіже лице надавали Корнієвичу вигляду здорового, сильного мужчини,— він показувався навіть старшим проміж іншою молоддю; ота сила, фізична й інтелігентна, котру замічала Люба, імпонувала їй і разом з тим якось оддаляла її од Корнієвича: їй здавалось, що тая міцна натура занадто певна у собі й холодна... І Любі якось ніяково робилось, коли вона замічала, що Корнієвич пильнує її тими великими, спокійно-проникливими очима: їй все здавалось, що от-от на виду в його з'явиться погордливий усміх... А він так часто пильнував ту кучеряву голівку, ту ніжну тонку шийку, як вони склонялись над писанням так близько біля його на лавці... Не раз Люба, крадькома підвівши голову, ловила той погляд і нахилялась ще нижче, писала ще пильніше...

Разів зо два Корнієвич заходив до панночок вкупі з Кузьменком і, невважаючи на Кузьменкову жартливість, теж мало розходився, зрідка лиш уставляв слово, і взагалі немов більше споглядав, ніж себе показував... Через те ж то Любі було охвітніше, коли він приходив з Кузьменком: той не гнітив її, з тим вона була веселим, щирим товаришем і доволі сміливим — на жарти, задирання одповідала тим же. Голосних посміхів Кузьменкових Люба менше боялася, ніж найменшого усміху Корнієвичевого...

— Ну, що, землячко-полтавко, ріжете жаб? — спитає Кузьменко.

— Ріжу! — одповість Люба. — Тож бачили-сьте мої препарати!

— А потім руки трьома милами вимиваєте?

— Чотирма!

— А живій жабі можете голову відрізать?

— Ні, не можу!..

— Е-ех! Такий же з вас сектор! Сказано, баб'яча, та ще й баришенська душа!.. А квапляться! Мовляв: коваль кує, а жаба й собі лапу подає!

І Люба не ображалась, кидала на одповідь:

— Ну, ну! Глядіть, аби ви були сквапні!

— Добре, добре!.. От я вам додому принесу жабу, що-то ви з нею будете робить?.. В лабораторії, звісно, шануєтесь, гурту та лаборанта боїтесь, то хоробрість одчаю напада, а як-то дома буде!

І дійсно, Кузьменко прийшов якось вкупі 3 Корнієвичем і приніс у слоїку водяну жабу, а під пахвою скриньку з добрим мікроскопом і дощечку.

— От вам! Нате! — мовив Кузьменко, ставлячи на стіл слоїка. — А оце й дощечку приніс, бо ваша німка завіситься, як побачить, що на її столі таке робиться! Ну, експериментаторко, просимо! — 3 тим словом Кузьменко взяв Любу жартливо під руку і повів до стола. Вона голосно сміялась.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дитя урагана
Дитя урагана

ОТ ИЗДАТЕЛЬСТВА Имя Катарины Сусанны Причард — замечательной австралийской писательницы, пламенного борца за мир во всем мире — известно во всех уголках земного шара. Катарина С. Причард принадлежит к первому поколению австралийских писателей, положивших начало реалистическому роману Австралии и посвятивших свое творчество простым людям страны: рабочим, фермерам, золотоискателям. Советские читатели знают и любят ее романы «Девяностые годы», «Золотые мили», «Крылатые семена», «Кунарду», а также ее многочисленные рассказы, появляющиеся в наших периодических изданиях. Автобиографический роман Катарины С. Причард «Дитя урагана» — яркая увлекательная исповедь писательницы, жизнь которой до предела насыщена интересными волнующими событиями. Действие романа переносит читателя из Австралии в США, Канаду, Европу.

Катарина Сусанна Причард

Зарубежная классическая проза
Сильмариллион
Сильмариллион

И было так:Единый, называемый у эльфов Илуватар, создал Айнур, и они сотворили перед ним Великую Песнь, что стала светом во тьме и Бытием, помещенным среди Пустоты.И стало так:Эльфы — нолдор — создали Сильмарили, самое прекрасное из всего, что только возможно создать руками и сердцем. Но вместе с великой красотой в мир пришли и великая алчность, и великое же предательство.«Сильмариллион» — один из масштабнейших миров в истории фэнтези, мифологический канон, который Джон Руэл Толкин составлял на протяжении всей жизни. Свел же разрозненные фрагменты воедино, подготовив текст к публикации, сын Толкина Кристофер. В 1996 году он поручил художнику-иллюстратору Теду Несмиту нарисовать серию цветных произведений для полноцветного издания. Теперь российский читатель тоже имеет возможность приобщиться к великолепной саге.Впервые — в новом переводе Светланы Лихачевой!

Джон Рональд Руэл Толкин

Зарубежная классическая проза