Товаришки

— Се добре, що ви принесли! — казала Раїса, нахиляючись над столом. — Мені якраз треба було один препарат робить!

— Зробите, зробите! — одповідав Кузьменко, чуть-чуть посміхуючись. Корнієвич теж злегка посміхнувся, поглядаючи на обох дівчат та розкладаючи гальванічну батарейку із скриньки, котру він приніс.

— Я вам покажу ту пробу, про яку я вам казав,— мовив він до Люби.

— Добре, добре! — одповіла вона, як слухняна учениця.

— Ну, госпожа Rana temporaria, пожалуйте,— жартував Кузьменко, добуваючи жабу із слоїка. Звіринка заворушилась, потім сиділа нерухомо, наче безживною масою, з безглуздо виставленими очима.

Наші роздивляються, толкуються!.. Корнієвич докладно розповідає Любі вагу нервів на кров'яні протоки: як від більшої чи меншої напруженості нервів стискаються чи розширюються кров'яні протоки і через те заходить зміна у вільному рухові крові; показує й кінчання нерва коло артерійки, під мікроскопом. Люба дивиться, як орудують ті міцні руки, слухає, як вільно оповідає він, і думає: «Як він все знає, як він все теє зручно робить!» — І слухає його поважно, мов професора, склавши руки: не хотілось би, щоб він подумав, що має перед собою легкодумну слухачку, що їй не варто так багацько й докладно розповідать.

Кузьменко зачіпає якимсь жартом, Люба лиш усміхнулась, не одривається: на їй спочиває поважний погляд карих очей Корнієвича.

— Ну, Слободська Україно, скінчена лекція? — мовить Кузьменко.— Тепер демонстрації набік, можна їх прибрати! Тільки ніжку зіставити панні Раїсі— нехай на дозвіллі препарує!

На столі було вже наполовину прибрано, коли почувся дзвоник. Ввіходить Кость, вітається зо всіма. Люба зараз бачить бридливий вираз на його устах, коли він кинув погляд на зостатки демонстрації, і спішить прибрати їх хутенько зовсім. Кость мовчки сідає до другого стола.

— Ну, що, Константин Михайлович, як маєтесь? — спішить Раїса зайняти завжди милого гостя. — Давно вас не бачила! Коли ж ви нам прочитаєте лекцію?

— Варто б, варто прочитать, — забринів вільно голосок Люби,— бо ми тут возимось, а об судьбах мира нічого не знатимем!..

Ледве вимовила теє Люба, як знов задзвенів дзвоник, і в хату швидко ввійшли Білосельська й Песцова.

— Ото за тим Загоровським так і бігають слідом дівчата! — мовив Кузьменко Корнієвичу, збираючи мікроскопа.— Збираймось, брат, та ходім!..

— Ходімте з нами, Аполлон Степанич! — гукнула Песцова.— Ми збираємось у гори!

— А! Сама Діана запрошує! Треба йти! Як вас по батюшці? Діана Макар'євна чи Терентьєвна?..

— Ільїнічна! — одповіла Песцова сміючись.

— А! Ільїнічна! Чудесно!.. Ну, Корнієвичу, ще наша доля не загинула: запрошують і нас!.. Ходімте ж, ходімте, панове! Землячко любая, Раїса Павлівна! Чи то пак Мілітриса Кірбітьєвна, збирайтесь!

Пішли улицею. Кость попереду, біля його чорніє капелюшок Раїсин і в'ється синя наміточка Білосельської...

XI

Дні минали. Поки було тепло, то тепло, а далі таки стало й на холод забиратись. Отак вихопишся, легко одягтись, то таки й добре прохватить — найпаче, як отой вітер супротивний віє. Холодно ж в хаті, цур йому! Та де ж не буде холодно, коли ні рам подвійних нема, ні печей; вікна здорові, одностільні, а грубки — вже чисто, мовляв Кузьменко, «жалкая іронія» над печею: стримить у хаті той коминочок, неначе тая тумбочка на улиці, малесенький, нещасний, палиться в ньому вугіллям... От тільки руки погріть коло його (як є доволі вугілля!), а щоб як слід хату нагріти, то й не думай. Воно правда, що зима недовга, морозів великих нема; ну, а все ж воно дошкуляє! Тож наші потроху мерзли, найпаче вночі та зрання, поки не вгріються хоть надворі, ходячи...

А університетська справа йшла своїм ладом: училося, працювалося, збиралося. Тільки якось мовби трохи скучніше стало за всім рідним, своїм: молодь жадно кидалася, коли де траплялося, на часописи, журнали з Росії. Про листи звідти вже нема що й казать!

Наші полтавські товаришки одержували, звичайно, листи від матерів. Пані Брагова писала більше, хоть мало там було веселого. Марія Петрівна писала коротші листи і в них не скаржилась ні на що, тільки просила частіше писати їй, як там живеться. Але ті безжальні листи кожен раз завдавали жалю й смутку Любі: згорне тихенько лист, зітхне...

Отак жилося помалу. Врешті б, воно нічого було, хоть пильна наука трохи таки підтягла дівчат, щось вони ніби похудли значно, та дарма! А най поганіше було те, що з грошей вибились! Таки не жили вони ніколи своїм розмірком, то й не могли гаразд розважити грошей по своїх потребах. Спершу таки тратилось більше,— звісно, мовляв, на обживок (та таки більше й малося!),— а далі вже так розмірялось — тілько, тілько щоб на щоденне ставало!.. Ох, уже ж бо й на вугілля не стає! Вже треба палити потрошку... Та що казать! Як от сими днями не надішлють которій з дому, то хто його зна, як і буде; всього-навсього в обох скілька франків зосталось, разом з дрібними!..