Товаришки

Але бог його знає, коли саме сталось, що справа повернулась зовсім іншим ладом… Кость став щось уже не так зникати від Раїси, як перше, і мова Раїсина стала певнішою, коли зверталась до Костя, та й до Люби, ніж перше. Може буть, що Костя Загоровського, котрий перше просто не знаходив у собі лиш симпатії до різкої натури Раїсиної, почили брать під свою владу та імпозантність, те поважне становище проміж близькими, котре здобула собі Раїса. Бачивши велику Раїсину певність у собі, чуючи о її великій ученості, котрою вона нібито визначалась проміж всіма своїми товаришками, став він бачити в їй «велику жіночу інтелігентну силу», «енергічний тип жіночий» і т. ін. А надто ще трапилась Костеві маленька пастка. Зміркували Раїса одну невелику мандрівочку, трохи навіть і з науковою метою: наважила вона вільним часом поїхати трохи по Цюріхському озеру, куди-небудь далі, до тихої затоки, набрати молюсків (казали, цікаві типи находяться!). Любу не запрошувала, бо вона була трохи недужа, то навряд чи поїхала б; а Костя якраз на ту пору здибала коло озера й попросила провести її. Кость ще не був на озері далі, як під самим городом, і згодився без прикрості проїхатись: всього пак години на 4, ввечері можна вернуться другим пароходом. Приїхали в пригородок Küssnacht; гарненьке собі місце, і затока ж ото доволі тиха; поки Раїса ловила молюсків, Кость любувався хорошим краєвидом. Мали ж вони вертаться того дня й у Цюріх, та якось не вгадали чи пропустили парохода, як він минав Küssnacht на повороті, і мусили зістатись до ранку. Ну, звечора трохи походили удвох, побавились краєвидом над озером, а ніч трапилась така місячна, хороша. Ну, тут той місяць, а тут гарна товаришка у самотній проходці… Не знати, чи багацько Раїса наловила в сіточку тих равликів у Küssnacht'i, а тілько в тій сіточці Кость Загоровський трохи заплутався…

Люба навіть не постерегла відразу тої новини, і добрі відносини друга дитячих літ могли ж пак зоставатись при їй у всякім разі. Кость не цурався її домівки; та тільки Люба далі постерегла, що він учащає вже не задля неї. Прийде, повітається, і не з прикрістю, а якось уже по-іншому, оглянеться та згодом і питає:

— Раїси Павлівни нема дома?

— Нема, десь пішла.

— А хутко вона прийде?

Любу її знаход вразив… Спершу вона лиш дивом дивувалась, потім же в обличчі її з'явився вираз образи й погорди. Але виразним словом вона нічого не говорила ні Костеві, ні тим паче Раїсі. Мовчала, та ще й сама одсторонялась, даючи сама нагоду Костеві й Раїсі зоставатись удвох…

Звичайно, далі прийшло до того, що вони опинились у різних домівках… Раїса знайшла домівку ближче до своєї роботи у ІІІтокмана і поселилась сама; а Люба прийняла на її місце Песцову, котра її дуже про те просила. Люба догадувалась, від чого Песцовій так сього хотілося, але вдавала, що нічого не догадується…

Кузьменко, як і перше, часто бував у Люби; навідувався й Корнієвич, і хоч навідувався не частіше, та поводився тепліше; Кость же бував у неї тільки вкупі з ким-небудь іншим, сам уже не приходив.

XIV

— Ви чули, що в середу Брагова буде читать прилюдно свій вислід? — питав Корнієвича високий, сухорлявий студент.

— Ні, не чув. А що ж там за вислід?

— А, дуже цікавий: про легке і його функцію.

— Ви чули, що Брагова буде в ту середу читать свій вислід в аудиторії? Буде допущена й публіка! — мовила Любі Кропотова.

— Ні, не чула… Що ж там за вислід?..

— А! Кажуть, дуже учений і гарний: щось там про легке! Сам Штокман хвалив і владновує те читання!

Луна тої чутки ходила по всьому університету.,

Отож прийшла та середа. Молодь метушиться, голосно гомонить на переході перед аудиторією. Спішно йдуть поодинокі особи, тручаються цілі громадки. Всі тільки й говорять з поводу урочистої пригоди: «А що? Хутко вже?», «Прийшла вже Брагова?», «Знаєте ви зміст реферату Брагової?», «О, звичайно, мусить буть цікаво!» і т. ін.

— Ну що, Кузьменко, чи не поважна година? Жінка перший раз в стінах Цюріхського університету держатиме прилюдний відчит! Що скажете, га?!

— Нічого! Почую, що там за відчит буде! Тоді вам скажу.

— Ну, ви вже всюди свого скептицизму та аналізу хохлацького підпустите!

Еге ж, замічається й маленька опозиція урочистому виступленню. Щось і княжна Білосельська має погордливий вираз на своїх завжди таких милих устах. Вона ніколи не була в приятельстві з Браговою; коли й заходила, як Раїса жила ще вкупі з Любою, то завжди показувала теплу ласку тілько Любі.

От і Кость іде; він одкидує білою, складною рукою своє довге волосся; бороду одпустив за сі роки, шовкову таку, очерти стали ще тонші, ніби виразніші. Погляд тільки щось уже надто понад землею йде, найпаче сьогодня! Взагалі Кость сьогодня якийсь-то стурбований, мовби трохи навіть непритомний; вітається не дивлячись, не озиваючись, та все просто вперед кудись іде і дивиться.

— Куди так притьмом, Константин Михайлович? — питає його Білосельська, коли він, зустрівшись на швидкій ході лицем до лиця, привітався з нею. — Ще не хутко почнеться!

— А! — мовив Кость, теряючи свою похопливість, якийсь збаламучений, і пішов з Білосельською.