Товаришки

Почувся загарливий ляскіт од плескання рук. Раїса сходить з кафедри під той гук. Лекторку обступають зо всіх боків, вітають, стискають їй руку. Вона оживилась, краска знов вступила їй в лице, голос узяв свій звичайний тон, переривається втішливим сміхом, з котрим Раїса одповідає декому, простуючи до виходу. Herr Stockmann втішливо погладжує свого сірого заличка, ідучи з професорами і розмовляючи про своє учене творіння.

Раїси вже не видно. Кропотова підбігає до Люби, мовлячи:

— Слухайте! Ми там з компанією змовились, щоб уладнувати гулянку… Так до ладу буде!.. Брагову запросимо, бо то ж більше задля неї владновується! Треба ж пошанувати! Приходьте! Збірний пункт у нас! — і побігла в юрбу далі.

Люба якось осталася ззаду і розгубилася з своїми. Вона прийшла додому сама. Так щось її голова боліла, ніяк вона думок зібрати не могла. А треба ж зважити, чи йти, чи не йти на ту гулянку! Люба ходить по хаті… все міркує… Думки свердлять мозок, перевертаються, а до зваги ніяк не можна прийти! То Люба каже, що треба йти, бо що ж — Раїса справді подумає, що вже вона так вразила серце вкрай, що Люба не може буть на її тріумфі чи умисне демонстрацію робить тим неприходом! Ще подумає, що з заздрощів! Треба піти! Та й кликали навіть, бо все ж її причислюють до ближчого окола Раїсиного. Але думка знов повертається в голові, і Люба зважує не йти: з якої речі конечне йти! Ніби на якийсь поклон! Чорт з нею! От іще!..! Та вона, Люба, просто не хоче йти, і кінець. Що там за свято таке, той реферат?.. І не через те зовсім, що читала Брагова, а все одно хто б не читав, Люба вважає, що в тому рефераті зовсім не було нічого важного, справді стоючого того, щоб за його якісь овації робить!.. «Не піду! Не хочу!» — ніби востаннє рішає Люба, але через хвилину знов точить думку щось тяжке, супротивне: «А може, піти? А може, скажуть…» Люба все ходить по хаті, втомлена, бліда, з мученим виразом у лиці. Вона не розуміє, що та незважливість єсть уже якийсь психоз, що вона, Люба, просто недужа, що у неї малокровний одлив од мозку… А вона все ходить, ходить.

Ах! Хтось іде до її дверей!.. Певне, за нею, щоб ішла туди!.. Ну, що ж сказать?.. Ні, вона не піде, нізащо не піде!

— Herein!

На той дозвіл ввіходить Корнієвич.

— Ви ще не обідали? — питає. — Ходімо ж! Я прийшов просто в ресторан, бачу: вас нема. Ходімте!

Та зовсім проста, спокійна мова, і про річ зовсім, зовсім іншу, впливає на Любу, немов освіжаючий напій.

— Ходімте, ходімте! — одповідає вона якимсь непритомно жвавим голосом, котрого вигуку сама трохи дивується. На улиці повітря ще більше освіжа її. Корнієвич говорить, що по дорозі він заскочив до знайомих, де учить дітей, і взяв нову книжку російського журналу, дуже цікаву; коли Люба хоче, то от після обіду можна почитать, тільки, власне, треба читать сьогодні, бо книжку дали тільки до завтрього.

— Добре, добре! — каже Люба. — А що ж там єсть, у книжці?

— Єсть повість Слепцова, деякі нові речі Некрасова, хороше «внутреннее обозрение».

— А! Се добре!.. Слепцов дуже гарно пише!

— Я знаю, що він вам теж до сподоби. От і прочитаємо!

— Гаразд! Гаразд! — все проказує Люба.

В ресторанику вони застали за їх звичайним столом Кузьменка. Обід іде весело. Люба щебече, жартує з Кузьменком так жваво. Корнієвич глядить, щоб вона їла, і казав подати своє любиме вино, котрим він уже не раз частував Любу й Кузьменка. Люба, сміючись, випила трохи вина. Обід і вино значно підживили її.

— Ну й реферат ущучила Брагова! — мовить зненацька Кузьменко.

— Страшенно пустий реферат! — додає Корнієвич. — Я вже навіть не сподівався такого! Нічогісінько нема!

— Ну, вже так, щоб нічого, то не можна сказать! — вкидає Люба.

— Та, власне, таки нічого! — каже Кузьменко. — Що ж вона такого сказала? Там і всього того реферату як кіт наплакав, щось із п'ять карточок, та і в них нема нічого! Я думав справді, що там таке вона може нового сказать про легке і його функцію! Думав навіть покористуватись колись для своєї докторської дисертації! Аж воно вийшло, що гора вродила миш! Ну, а юрба, звичайно, як юрба: плеще! Я думаю, що коли б Брагова, вийшовши на кафедру, показала язик, то й тоді б плескали в долоні!

— Ет, — проказала Люба.

— Та ні, справді! — провадив Кузьменко. — Що ж у тій ученій праці говориться? Що легке складається з двох мішків, що воно починається бронхами, а кінчається капілярами, що чоловік легким дише. Ну, дивіться, се ж уже, мовляв, усякий дурень знає, що людина дише легким, а не носом!

— Ну, припустим, що й носом теж, — вкидає Корнієвич.

— А правду Слободська Україна каже! От сього Брагова й не сказала; а краще було б! Оригінальніше!

Всі троє сміються так голосно, що сусідні німці й слуги аж на їх зглядаються; Люба скілька раз хоче вдержатись, але ніяк не може! Далі пересміялась і згодом питає:

— А одначе, як же буде з гулянкою, що там для Братової владновують?

— Що з гулянкою? — перепитав Кузьменко.

— Ви підете?

— Якого біса? Ото ще що вигадали! Не піду і вам не раджу!

— Та я то й не збираюсь! Ми от будемо читать з Дмитром Назаровичем.

— Ну, і я піду з вами! — закінчив Кузьменко.