Товаришки

Ну, скінчили ж уже всі екзамени! Тепер воля! Воля!.. Світ широкий перед очима… Куди тепер? Як уладнувати своє життя?.. Збираються ж усі виїздить; та ще тим часом у Цюріху, поки документи здобудуть, поки се та те!

Пішла Люба купувать собі щось там, далі зайшла в фотографію, зустріла Раїсу. Повітались.

— Ну, що ж, як? Їдеш хутко? — питає Люба.

— Ні, я не їду! Я в Штокмана асистентом зостаюсь.

— Невже?! От як!

— Так. Кланяйся там мамі! Ну, та я їй про все напишу сама!

А швиденько після тої розмови проміж позосталим товариством як вихор бігла чутка: «Чи ви знаєте, що Брагова йде замуж за Штокмана?» — «Та не може буть! Хто вам казав?! — «Я вам кажу!» — «Та ні, се, може, так!..» — «Як — так? Мені сам бувший Штокманів асистент казав, що через два місяці шлюб візьмуть! Та й чого ж так дивуватись? Їм обом добре буде: Штокмана Брагова підучить по-руськи, потім повезе його в Петербург, він там видержить наш екзамен, щоб мати право на практику, і будуть удвох практикувать! Що ж ви хочете? А практика буде! О, буде! Свідомого медика, ще й заграничного професора! Не така, як у сій злиденщині, а петербурзька! А гарно так удвох здобувати!»

А молодь все ж таки бентежилась, проміж нею ходило прозвише, котре Кузьменко вигадав Раїсі: «Stockfrau!», хоть вона вона ще й не була повінчана з Штокманом.

Кость слухав гомін про заміжжя Раїсине трохи збаламучений, а більше того байдужний… Думкою він був уже в Парижі. «Як? І він в Париж? — питали знакомі.— Чого?»

Ну, як же ж таки йому, виїздивши з Європи, не побувати в тому жвавому центрові європейської думки й життя!.. Одним поїздом з ним виїхала і Білопільська, справивши собі на дорогу свіжу, елегантну туалету…

Перед виїздом Кость прийшов попрощатися з Любою:

— Прощавайте, Любов Василівно!

— Прощавайте, Константине Михайловичу.

Кость глянув на розчинену скриньку, на зложені книжки, питає:

— І ви вже виїжджаєте?

— Виїжджаю, — одказує Люба.

— Куди? В Росію?

— Ні, перше думаю заїхать у Відень: хочу там пройти неділь у шість коротенький практичний курс акушерства, придивитись, поучитись при клініці. Там, кажуть, се діло добре стоїть.

— Та нащо ж вам сеє?..

— Здасться! От буду просити місця де-небудь там, у нас, так уже одно при другому буде, й лікарство, й се. Житиму на повіті, в селі, то здасться.

— І ви будете жить у глушині?

— Буду жить у глушині.

— Що ж ви будете робить?

— Як що? — засміялась Люба. — Буду людей корувать! Тож на те вчилась!..

Кость походив по хаті.

— Так! — мовив він. — Так!.. Нам не судилось іти однією дорогою!..

— Я ніколи про те й не думала! Я завжди бачила, як різно розходяться наші стежки! Kinderspielе ще не ведуть до спільної дороги життя.

— У всякім разі,— мовив Кость, наблизившись до Люби, — вірте, що я схороню в своїй пам'яті ваш чистий, хороший образ назавжди!.. Я бачу ясно тепер, що я не стоїв вас! Ваша глибока, цільна натура…

— Нащо сей панегірик? — з прикростю перебила його Люба.

— Ви мені не вірите?

Люба мовчала.

— Вірю! — промовила далі з слабим усміхом.

— Вірте, що пора наших, як ви кажете Kinderspiele, пора нашої… дружби зостанеться самим святим спомином у моєму житті!

Люба мовчала, дивлячись у землю.

— Прощайте… Люба! — Кость хотів поцілувать її руку і… не посмів. Він швидко вийшов з хати, глибоко стурбований. Люба не рушила з місця, не провела поглядом Костя, все стояла задумана. Од її колишніх відносин до його думка перейшла на самого того Костя; їй стало жалко товариша, жалко його самого. Чи знайде-то він щастя на тому роздоріжжі?..

Останні пильні збори розбили важку думку Любину. Так багацько було клопоту! Ходили й на гулянку, на прощання, мовляв…

Люба виїздила з своїм гурточком: вкупі з Песцовою, Кузьменком і Корнієвичем. Сі їхали з нею до поворітки на Відень; там Люба мала з ними розлучитись, бо вони поїдуть іншим шляхом у Росію. Там далі Песцова поїде, мовляв Кузьменко, в свою Кацапію, він сам у Полтавщину, Корнієвич у Слободську Україну. Всі різно… Виїхали таким хорошим ранком, Прощай, Цюріх!.. Прощайте, прекрасні гори! Прощай і ти, alma mater! Прощайте, університетські роки!..

Дорогою сидять щирим гурточком посеред чужих людей.

— Ну, що ж, землячко, — питає Кузьменко, — коли ж ми з вами побачимось?..

— Не знаю!.. — одповідає Люба.

— От нехай лиш Любов Василівна впорається там у Відні та приїздить додому, то ми до неї довідаємось! — каже Корнієвич.

— Ну, вже хто-хто, а я вже, як тільки, мовляв, миш голови не одкусить, неодмінно приїду подивиться, як то вона буде лікарствувать! — каже Кузьменко. — Цікаво, їй-богу, цікаво!.. Ануте покажіть, як ви будете пульс глядіть? Отаку ж міну треба робити! — Кузьменко дав такий поважно-комічний вираз своєму обличчю, що всі сміються.

— Ах, уже ви, скоморох! — гукає Песцова, тріпнувши Кузьменка по плечу рукою.

Разом з тою ганьбою в словах дівчини одбивається така сама ласкавість, як і в очах її, що раз у раз звертають на «Мікіту Степановича». А той Микита Степанович — хіба він не бачить тих поглядів? Хіба він не догадується про те, що давно сталося явним усім близьким? Хто його знає — все пак жартом одбувається і в жарт повертає ласку дівчинину…