Трагедія в трьох діях

Він голосно розреготався над власним жартом і замовив іще порцію рожевого джину.

– Як кмітливо, – сказала Еґґ. – Я ніколи не дивилася на це з такого боку.

– Звісно, це лише жарт, – мовив Фредді Дейкез.

– Хіба це не дивно? – запитала Еґґ. – Щораз, як ми зустрічаємося, хтось помирає.

– Трохи дивно, – визнав капітан Дейкез. – Ви про старого священика в будинку того актора, як там його?

– Так. Дуже химерно, що він так раптово помер.

– Збіса химерно, – сказав Дейкез. – Якось моторошно, коли поряд з тобою починають помирати люди. Знаєте, я думаю: «я наступний», і від цього мені кров у жилах холоне.

– А ви ж знали містера Беббінґтона раніше, ще в Ґіллінґу?

– Не чув про таке місце. Ні, я цього старого раніше не бачив. Дивно, що він помер так само, як Стрендж. Наводить на думки. Але не могли ж і його вбити?

– Ну, а ви сам як думаєте?

Дейкез похитав головою.

– Та не може такого бути, – впевнено заперечив той. – Ну хто вбиває священиків? Інша річ – лікарі.

– Так, – погодилася Еґґ. – Лікарі – зовсім, мабуть, інша історія.

– Точно вам кажу. Ну самі подумайте. Лікарі постійно пхають скрізь свого носа. – Язик у нього вже трохи заплітався. Він нахилився до Еґґ. – Ніколи не залишать тебе в спокої. Розумієте, про що я?

– Ні, – сказала вона.

– Вони бавляться життями людей. Забагато собі дозволяють. Так не має бути.

– Я не зовсім розумію, про що ви.

– Дівчинко моя, та я ж пояснюю вам. Вони можуть змусити людину замовкнути, відправити її до справжнього пекла – ось я про що. Господи, які вони жорстокі. Стуліть йому пельку й не давайте йому те, що йому треба. Хай там як він благає, не давайте. І їм вас не шкода, навіть якщо для вас це тортури. Отакі вони, лікарі. Я так кажу, бо я це знаю.

Його обличчя перекосилося від болю. Маленькі, як крапочки, зіниці дивилися крізь неї.

– Це пекло, кажу вам, пекло! І вони називають це лікуванням! Вдають, що чинять правильно. Свині!

– А сер Бартолом’ю Стрендж… – обережно почала Еґґ. Дейкез закінчив за неї.

– Сер Бартолом’ю Стрендж. Сер Бартолом’ю Шахрай. Цікаво знати, що там відбувається в цьому його санаторії. Нервові розлади. Так вони кажуть. Потрапиш туди і вже не виберешся. І ще кажуть, що ти з власної волі прийшов. З власної волі! Просто тому, що вони забрали тебе, коли ти бачив жахіття.

Тепер його трусило. Кутики рота опустилися.

– Я сам не свій, – вибачливо сказав він. – Сам не свій. – Він покликав офіціанта і вмовляв Еґґ випити ще, а коли вона відмовилася, взяв випивки собі.

– Так краще, – промовив він, вихиливши склянку. – Заспокоює нерви. Кепсько, коли вони розхитуються. Не можна сердити Синтію. Вона сказала мені не патякати. – Чоловік кивнув раз чи двічі. – Не кажіть нічого поліції, – додав він. – Бо ще можуть подумати, що це я кокнув Стренджа. Еге ж. Ви розумієте, що хтось убив його, чи не так? Один з нас убив його. Яка цікава думка. Але котрий з нас? У цьому питання.

– Можливо, ви знаєте на нього відповідь? – запитала Еґґ.

– Чому ви так кажете? Звідки мені знати? – Він глянув на неї сердито й підозріло. – Нічого я про це не знаю, кажу ж вам. Я не хотів проходити це його «лікування». Хай там що каже Синтія – я не збирався в нього лікуватися. Він щось задумав, вони обоє щось задумали. Але мене не проведеш.

Фредді Дейкез підвівся.

– Я шильна людина, міш Літтон-Ґор.

– Я в цьому не сумніваюся, – відказала Еґґ. – Скажіть, а ви знаєте щось про місіс де Рашбріджер, яка лікується в санаторії?

– Рашбріджер… Рашбріджер… старий Стрендж казав щось про неї. Що ж він казав? Не пам’ятаю. – Він зітхнув, похитав головою. – Почав оце забувати, ось що воно таке. І у мене є вороги, багато ворогів. Можливо, вони зараз стежать за мною.

Він напружено озирнувся. Потім нахилився до Еґґ через стіл.

– Що та жінка робила того дня в моїй кімнаті?

– Яка жінка?

– З кролячим обличчям. Пише п’єси. То було на ранок після того, як він помер. Я щойно повернувся зі сніданку. Вона вийшла з моєї кімнати і пішла в кінець коридору до зелених дверей у житлову частину для слуг. Дивно, чи не так? Нащо вона заходила до мене? Що вона сподівалася знайти? Що вона винюхувала? Як її це стосується? – Він нахилився вперед і потайливо запитав:

– Чи ви вважаєте, що Синтія має рацію?

– А що вона каже?

– Каже, що мені здалося. Каже, що мені ввижається. – Він непевно розсміявся. – Час від часу мені дійсно ввижається. Рожеві миші, змії, всіляке таке. Але з тією жінкою було інакше – я дійсно бачив її. Вона дивна штучка, та жінка. Погляд у неї нехороший. Пронизливий.

Він зіперся на спинку канапи. Здавалося, він засинає.

Еґґ підвелася.

– Мені час. Дуже дякую, капітане Дейкезе.

– Не варто. Я був радий. Страшенно радий… – Він замовк на півслові.

«Краще мені піти, доки він зовсім не відключився», – подумала Еґґ. Вона випірнула із задимленої зали клубу «Севентіту» в прохолодне вечірнє повітря.

Беатріс, хатня покоївка, казала, що міс Віллз вивідувала й винюхувала. Тепер Фредді Дейкез каже те саме. Що шукала міс Віллз? Що вона знайшла? Чи може їй бути щось відомо?

Чи був якийсь сенс у цій заплутаній історії про сера Бартолом’ю Стренджа? Фредді Дейкез боявся і ненавидів його?