Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Човен, ніби примара, тихо пропливав повз поснулі будиночки, баркаси, що ледь похитували щоглами, ніби прощалися з «Крістіною», мимо ботів і рибальських сіток, що ніби клапті туману висіли на кілках вздовж усього правого берега. Невідомо чому, на воді було світліше, ніж на березі. На великих причалах, де швартувались сейнери факторії, до самої води підбігали електричні ліхтарі, якими так пишався Хаммерферст, але в цей пізній час і вони не світилися. У полярної ночі, яка стояла тут добрих півроку, жителі навчилися виривати час для сну і відпочинку. Про те, що настав вечір або наближається ранок, тут сповіщали пострілом із старовинної гармати. На міській ратуші били куранти. Кожні чверть години, лякаючи чайок, на воду падав їх мелодійний дзвін. У тиху, погідну днину його було чути далеко в морі. Рибалки за островами, що купами були розкидані при виході з фіорду, також перевіряли свої годинники за ударами курантів.

Вже двічі падав на воду той мелодійний дзвін, а човен все ще не вибрався з мережива проток між островами, які вже закрили собою Хаммерферст. Та ось громаддя гір, що весь час нависали над морем, неначе зменшились і враз відступили назад. Сильний боковий вітер накренив човна. Хвиля стала злою і непривітною. На її гребінцях запінились білі бурунці. «Крістіна» вийшла у відкрите море.

— Парус! — крикнув Ролф і подався до блоку. Касяи допоміг спустити і прив'язати непокірне полотнище. Ролф перейшов на корму і запустив мотор. Човен поволі розвернувся і побіг за хвилею. Вітер дув тепер у корму, і «Крістіна» почала швидко віддалятися від берега. Скоро він уже лиш маячів за бурунами, що доганяли човна, а через деякий час і зовсім зник з очей.

Інгрід почувала себе забутою, одинокою. Їй було страшно. Навкруги здіймалися велетенські, як їй здавалося, хвилі, свистів, противно підвиваючи, нестримний вітер. Вона забилась у куток, сиділа на відкидному сидінні в тісній, незатишній рубці, і нікому не було до неї діла. Тільки зараз по-справжньому почала усвідомлювати, на що зважилась, і пожаліла, що не скористалася з пропозиції Гіти і не залишилась у Хаммерферсті. Можна, зрештою, було залишитись і в загоні Ніссена, там теж потрібен фельдшер, там теж щодня бої і треба лікувати, ходити за пораненими, хворими, а тут усе не так, все незвичне. Море! Вона ніколи не думала, що воно таке страшне… Почуття її розбурхані, бентежні. Вона ще не могла собі пояснити, що, власне, утримало її від рішення залишитись на континенті. Недобрий поголос? Репутація батька? Але після того, як він відплив до берегів Нового Світу, вона ніколи навіть не згадує про нього. Як гарно сказав цей росіянин: «Він утік, а вона воює!..» Навіщо пов'язувати своє добре, ім'я з людиною, яку вже давно не вважаєш батьком? Як це, виявляється, важливо для самого себе: добре ім'я твоє в пам'яті людей. От Кассій розуміє — обурився, зірвався і сказав Лундхолсту прямо, що за таких батьків діти не відповідають. А Ролф? Чому цього не зробив Ролф? Чому промовчав? Чому зчервонівся? Йому було соромно… За неї соромно? «Невже він здатний мене в чомусь попрікнути? Адже він знає про мене більше, аніж хто інший. Поруч зі мною завжди була його мати, а він згоряє від сорому і нічого більше…» Інгрід зіщулилась, затисла душу образа, пронизав біль. Сама собі здавалась маленькою грудочкою у долі на долоні. Подме вітер, підхопить хвиля і пропало життя. Ніхто не згадає, що була така.

Їй пригадалось лице фру Улл. З виду суворе, але пом'якшене сяйвом сірих, безмежно добрих очей. Зараз воно було для неї найдорожчим на всьому білому світі. Вона знала, що ця жінка любила її, як рідну дитину. «Фру Улл не дозволить мене образити…» Думки про фру Улл якось непомітно відсторонили, відігнали з душі почуття самотності і туги. Інгрід уже спокійніше дивилася на грізні хвилі, вже не так страшно було чути завивання 1 свист вітру. Ще в дитинстві вона помітила, що варто їй подумати про близьку людину, і страх ніби сам собою відступає. Такою людиною колись для неї була мати. Інгрід бігла до неї у постіль і там рятувалась від невимовного нічного жаху. Однак нема матері, давно вже нема. Тепер у неї були фру Улл і Ролф.

Очі у Ролфа зовсім, як у матері. Сірі, добрі, з тихим, спокійним сяйвом, що піднімається в них ніби з глибини душі, Раніше ці очі все розуміли і прощали, а тепер… Адже ця почалося задовго до зустрічі з боцманом. Його очі стали непроникливими що там, у Балстаді, коли він застав у неї Шлезінгера. Хоч Ролф жодним словом не нагадав їй про те життя в Балетаді, навіть натяком не виявив свого ставлення до тої необхідної жертви, котру вона несла, виконуючи завдання Мілорга в тім будиночку кольору жовтка, почуття вини перед Ролфом весь час чомусь збільшувалось у її душі, а зараз стало вже зовсім нестерпним.