Читаем Тринадцять градусів на схід від Грінвіча полностью

Крик розбудив супутників. Вони навалились на плечі Ролфа, нахилились до вітрового скла і завмерли. На їх лицях блукав відблиск перших сонячних променів і того невимовного блаженства, котре знають лише ті, хто, рятуючись з затонулого корабля, раптом бачить берег.

Коли підійшли ближче, побачили високу скелю, що дуже нагадувала чоловіка. Він стояв на колінах, приклавши до очей долоню, ніби вдивлявся в морську далину, за якою лежала Європа.

— Лакоонт, — показавши на скелю, промовив Ролф і одразу ж переклав для Касяна: — Той, що дивиться вперед.

— Наші помори називають його — «Болван без шапки».

— Ваша назва точніша, — посміхнулись, радіючи землі і світлу, Інгрід. Їй було радісно і тому, що ось так несподівано вона зрозуміла цього хлопця без перекладу. Росіянин говорив, а вона дивилась на нього і посміхалась. Він видався їй дуже гарним. «Який міцний, сильний, надійний», — думала Інгрід. І байдуже, що багато слів з його мови так і залишились для неї мертвими, тепер розуміла його очі, посмішку, жести, а вони, виявляється, виразні і зрозумілі.

— Болваном його прозвали грумпнлани, російські помори, — розповідав Касян, — Вони говорили: з моря Грумант схожий на гострий кут. Поглиньте, це дійсно так.

— А що таке Грумант? — спитала Інгрід. — Кассій, що таке Грумант?

— Так росіяни називають Свалбард, — пояснив Ролф.

— Ні, зараз його вже так ніхто не називає, зараз називають Шпіцберген, а колись у старі часи — Грумант.

— Гру-мант… Як гарно. — Це слово чомусь розвеселило Інгрід. Хоч радіти було рано: до берега ще треба було добратися.

— А чи не припаяний цей лід до берега? — висловив тривогу Касян. Він як міг високо задер над штурвалом голову, намагаючись заглянути, чи нема проточини за крижаним масивом, десь там біля самого берега. Ролф видерся на дах кабіни і радісно крикнув звідти.

— Біля берега чорніє смужка чистої води!

Зараз лід був уже не такий страшний, як узимку. Це вже не та арктична крига, котра неозорими полями суне од полюса і, зустрівши берег, трощить, ламає навіть граніт, а потім стоїть, припаяна морозами протягом всієї полярної ночі. Крига у травні легка. Її виганяє з фіордів, заток, тепла течія. Вона ж збирає її круг великих і малих айсбергів і несе в Атлантику. Льодове крешиво поступово тане, а крижані гори, що відкололись від глетчерів, пливуть далі.

«Крістіна» підійшла до берега і рушила вздовж високої скелястої стіни на північ. За кілька десятків миль ліворуч відкрилося чисте спокійне море. Вітер затих. Хвиля вляглася. Крижане поле пройшлося поверхнею моря, неначе велетенська праска, і розрівняло, розгладило його зморшки. Праворуч, високо в небі, гострою вершиною виблискувала гора. За нею виступали інші, наче рать за воєводою. Ролф повернувся в рубку зелений від холоду.

— Скоро будемо на місці, друзі, — сказав він, розтираючи долонями щоки. — Від південного миса до Грен-фьорда наш сейнер, коли не помиляюсь, ішов біля чотирнадцяти годин.

— У нас човен, а це, як відомо, не сейнер — швидкість не та, — сказав Касян.

— Ну, хай добу. Теж не довго.

— 1 взагалі, чи варто хвилюватися, коли поруч земля? Тепер мені нічого не страшно, — посміхнулась Інгрід.

Ролф дістав карту.

— Отже, ми наближаємось до Хорнсунда. Та коли вже досягнемо Беллсунда, діла наші підуть веселіше.

— Чому веселіше? Хіба тобі зараз сумно? — спитала Інгрід.

— Я радий, що ти заспокоїлась, Ін, — сказав Ролф. — А веселіше від того, що за Веллсундом буде мис Ліннея.

— А там і Грен-фьорд, і Баренцбург, — посміхаючись, сказав Касян.

— Ти дійсно пропонуєш зайти в Баренцбург? — поцікавився Ролф. — Адже база загону в Лонгірі.

Касян поглянув на карту.

— Загін, якщо він хоче вціліти, повинен базуватися в глибині острова. Так що поки ми не з'ясуємо, де загін Ролл Люнда, пропоную зайти в Баренцбург і роззирнутися. Не забувайте, що німці повинні скоро залишити острів. Пам'ятаєте, що говорила Гіта. До того ж у Баренцбурзі є одна шахта. Стара, всіма забута. Коли почалася війна, ми півмісяця носили туди валянки, кожухи, масло, цукор, чай, сухарі і ще багато чого іншого… Ні, в Баренцбурзі не пропадемо.

— Ти думаєш, що ми можемо і не зустрітися з загоном? — спитав Ролф.

— Все може бути. Німці поки що не розбиті і вони на острові. А ти не вішай носа, красуне, — промовив Касян, легенько торкнувшись кінчика носа Інгрід, — Все буде добре.

Інгрід жарт сподобався.

— Ролфе, він знову говорить якось незрозуміло. Він жартує, так?

— Тобі він подобається? — сам того не бажаючи, запитав Ролф.

— Він?.. А що, він може сподобатись, він — мужчина.

Останні слова Інгрід потонули в гуркоті, що зненацька упав на спокійне, все в пастельних мазках море. Гуркіт накотився на камінну стіну берега — повернувся до човна стоголосою луною.

— Що це? — побілілими губами спитала Інгрід, кидаючись до Касяна. Схопила його за руку і сховала обличчя за плече.

— Схоже на залп із крупного калібру, — пояснив Касян коли гуркіт затих. — Під Мурманськом кораблі підтримували паші атаки… Та ви не бійтесь, це десь дуже далеко.

— Ти думаєш, це німецькі кораблі? — спитав Ролф.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Адское ущелье. Канадские охотники
Адское ущелье. Канадские охотники

1885 год, Северная Америка. Хелл-Гэп («Адское ущелье»), подходящее местечко для тех, кто хотел бы залечь на дно, скрываясь от правосудия, переживает «тяжелые времена». С тех пор как на близлежащей территории нашли золото, в этот неприметный городок хлынул поток старателей, а с ними пришел и закон. Чтобы навести порядок, шериф и его помощники готовы действовать жестко и решительно. Телеграфный столб и петля на шею – метод, конечно, впечатляющий, но старожилы Хелл-Гэпа – люди не робкого десятка.В очередной том Луи Буссенара входит дилогия с элементами вестерна – «Адское ущелье» и «Канадские охотники». На страницах этих романов, рассказывающих о северной природе и нравах Америки, читателя ждет новая встреча с одним из героев книги «Из Парижа в Бразилию по суше».

Луи Анри Буссенар

Приключения