Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Човен ішов без вогнів. У рубці було темно. Зараз Інгрід сиділа поруч з Ролфом на відкидній лавці біля штурвала. Бажаючи пересилити себе, закуталась у комір боцманської куртки і, щільніше пригорнувшись до Ролфа, схилила йому на плече голову. Не бачила виразу його обличчя, однак відчула, що він спочатку трохи відхилився. Та Інгрід вирішила не надавати цьому значення і ще сильніше пригорнулась до нього.

— Я спробую заснути… Тобі так зручно?

— Спи, Ін. Зручно, — почула у відповідь і, заспокоївшись, притихла.

Касян, що сидів за кермом, озирнувся на них.

— Вона стомилась, — почувся з темряви голос Ролфа.

Касян знову дивився вперед. Густий морок оповив море. Здавалось, човен стоїть на місці, а з-під нього викочуються і біжать геть велетенські чорні гори.

— Хоч око виколи, — сказав Касян. — Видно на тридцять метрів і все.

— Це добре, — промовив Ролф.

— Ще напоремось на яку-небудь холеру.

— Добре те, що нас тепер піхто не бачить. Нам треба якомога далі підійти від берега. Патрульні судна тримаються н зоні десяти-двадцяти миль.

— Дідька лисого вони нас помітять у такій темряві.

— У них радари.

— А це що за штука?

— Радіоприлади, що допомагають бачити в темряві, в тумані, крізь хмари. Сидить собі в теплій рубці оператор, дивиться на екран і все бачить, як удень.

— А так, щоб років на десяток уперед заглянути, не можна?

— Навіщо? — Раптом спитала Інгрід.

— Цікаво, — посміхнувся, повертаючись до неї, Касян.

— Не треба це людині. Що там, попереду — знає бог, і досить, — рішуче сказала Інгрід.

— Ні, Ін, все-таки цікаво, — підтримав Касяна Ролф.

— Та коли б люди знали, що їх чекає, багато хто не схотів би народжуватись, — стомлено промовила Інгрід.

— Звичайно, наперед загадувать непросто, проте може статися — це не останній наш день. Доля полюбляє з людиною, погратися, як кіт з мишею. Скільки раз на фронті думалось — кінець. Інших поруч зі мною не. милує, а мене… А може ж і так статися: пройде якийсь час, у світі все переміниться. Згине увесь цей кошмар, і ми з вами зустрінемось знову, так років через десяток, а може, і більше.

— Цього не можна навіть уявити, — струснув головою Ролф.

— Про що він говорить? — спитала Інгрід. Вона, як і Гіта, не все розуміла з того, що говорив Касян, але він її запитання зрозумів.

— Я кажу… Все в житті повторюється. От пливемо ми зараз на Шпіцберген, А хіба я колись раніше міг подумати, що знову буду пливти туди? Адже я повернувся на Велику землю, щоб воювати за Батьківщину… Воював. Три роки воював… І от знову, ще й війна не скінчилася, а я знову пливу на цей проклятий острів. Навіщо це мені? Хотів би я знать.

— Про що він говорить? — перепитала вже зовсім сонна Інгрід. Хвиля заколисували її, сон поступово оповивав свідомість.

— Ти спи. Син, Ін… Він говорить, що все буде добре. Спи.

— Я хочу знати, — раптом твердо сказала вона.

— Він говорить, що Росія — одна з небагатьох країн на ситі, де люди люблять свободу і приносять їй жертви, і дуже часто це їх власне життя. — Ролф промовив ці слова на чистому риксмолі.

— Ти обманюєш мене, Ролф. Це сказав Ібсен. А цей хлопець, цей Кассій… Він говорить так, що я не розумію.

— Нічого дивного, Ін, У світі набагато ліпше було б жити, якби ми всі навчились розуміти цих людей.

— Чому?

— Мені здається, вони ближче до істини.

— Ти став іншим… Я таким тебе раніше не знала.

Він не відповів, і розмова урвалася. Інгрід стомилася боротися зі сном і таки заснула. Касян відчув це майже фізично. Йому ніби полегшало. Сам того не бажаючи, з першої зустрічі чомусь відчував і проймався всіма її болями, Коли дівчині було важко, ця вага лягала і на його плечі, коли ставало легше — його сповнювало почуття радості, тихої і зовні ніби безпричинної. Зараз, коли вона заснула, Касян вільніше міг думати про себе, про ті незбагненні повороти, які доля готує людині, пропонуючи кожну наступну хвилину вибирати, куди йти. Його мучив сумнів, чи правильно він вчинив, відмовившись від наміру пробиватися на схід через гори і тундру і далі через лінію фронту, до своїх? Касян знав, що фронт усе ще стоїть за Кіркінесом, на берегах порожистої Наатсо-Йокі. Там групу Боярова повинні були чекати, зустрічати з рейду. Але строки повернення минули, і тепер уже там на них не чекають, тепер протягом двох тижнів групу мали зустрічати в іншому місці, а потім… Потім їх будуть вважати пропалими безвісти.

— Ролфе, ти не спиш?

— Ні.

— Слухай, може, розгорнемо рацію?

— Навіщо? Щоб нас засікли сторожовики?

— Ми вже далеко, хай засікають.

— А з ким ти хочеш зв'язатися?

— Я солдат. Мене послали в тил до німців з завданням, а я…

Ролф деякий час мовчав, потім нахилився вперед, сперся грудьми на спинку крісла, в якому сидів Касян, і спитав:

— Ти шкодуєш, що пішов з нами?

— Ні. Але я обов'язково повинен зв'язатися зі штабом моєї дивізії і сповістити, що сталося з іншими хлопцями з нашої групи і де я сам. Ти пам'ятаєш хвилю, на якій зв'язував нашого лейтенанта з розвідвідділом?

— Пам'ятаю.

— Тоді спробуй розгорнути рацію.

— Я ще не бачив передавача і взагалі…

— Що взагалі?

— Боюсь, не вистачить потужності. Але треба подивитися.