Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— А не пішов би ти зі своїми порадами кудись далі, — вголос вилаявся Шульков і, помітивши, що на нього здивовано поглядають вантажники, щільніше запнув поли кожуха і пішов геть. Проте порт не залишив. Щось утримувало його біля шхуни, підказувало, що, не дивлячись на коливання, сумніви, страх, саме зараз повинна для нього відкритися можливість реалізації тієї давньої мрії, що не давала спокою ось уже стільки літ. Скільки разів відмовлявся від неї, забороняв собі думати про ту розмову із Шлезінгером, вважаючи його слова брехнею, на яку впіймався тоді, розмовляючи з обер-лейтенантом на гауптвахті в Долині Гейзерів. Хотів чоловік вискочити з ями і наплів сорок бочок арестантів. Проте все це було до того моменту, доки на власні очі не побачив флягу. Вона була в руках Добрині. Він дістав її з дна морського. Фляга для містера Белча! Фляга з монограмою Мак-Ллойда!

«Те, чого ти чекав, сталося! І на Шлезінгера марно грішив, правду сказав чоловік — фляга є, тут вона! Добриня відніс її на шхуну і віддав Белчу!»

Шульков усе бачив через ілюмінатор. Флягу, яка коштувала таких грошей, ці тумаки поставили на столик поруч з пляшками і надовго забули про неї. Згадали лише тоді, коли повернулась дочка, та й то так, без інтересу покрутили в руках і знову поставили на столик до пляшок. З цього Шульков зробив висновок, що про тайник їм. нічого не відомо. Він крутився серед людей поблизу шхуни, гарячково міркуючи, як поцупити ту флягу.

«Іншого такого випадку не буде! Напоум, господи! Зроби так, щоб я проник на цю шхуну, а там уже я не схиблю». І бог почув його. Принаймні так думав Шульков, піднімаючись трапом на борт «Грейс О'Нейл».

Бажаючих віддати останню шану англійським льотчикам виявилось досить багато. Шеренга, як здавалось Шулькову, рухалась нестерпно повільно. На палубі повертали вздовж борту, йшли на корму, де стояли три лаковані труни. Дві вже були запаяні в цинкові футляри, третя, яка мала прийняти тіло Кребса, стояла відкритою. Жителі селища обходили корму і вздовж протилежного борту поверталися до трапу. Тут, поки піднімалась на палубу нова група, на кілька хвилин затримувались. Затримка була короткою, але саме цим коротким відтинком часу і скористався Шульков. Помітивши, що Калікін, Добриня, Журавльов оточили містера Белча і в його бік подивляться, він шмигнув сходами вниз до кают-компанії і схопив зі столика флягу. Тут уперше відчув, що його серце здатне збільшуватись до велетенських розмірів і з немилосердним болем рватися з грудей. Засунув флягу під ремінь, вискочив на палубу. Груші, з якою піднявся на шхуну, вже сходила на пірс. Його миттєвої відсутності ніхто не помітив, лиш Володька Михеєв зиркнув з-під лоба і без тіні гумору спитав:

— Що, просквозило?

— Та що ти? Це я так…

— Розумію, — багатозначно мовив Вовчик. — Зійдемо на пірс, дуй он за ті ящики.

Опинившись на причалі, Шульков дійсно задріботів до вивантажених з «Державіна» контейнерів. Там, застромлені у сніг, стояли його лижі. Ніхто не здивувався, коли він чкурнув на контейнери. Чого не буває з людиною. А тут ще Вовчик послав навздогін:

— Це у нього від злості на проклятих капіталістів.

— У нього завжди не зі страху, а зі злості, додав Митрич.

Проте ніхто навіть не посміхнувся тим жартам. Люди йшли зосереджені, присмучені. Що не кажи, а торкнулись вічності.

Залізши між контейнери якомога глибше, Шульков прихилився до охристої стінки одного з них і пробував одсапатись. Противна млость вступила, здавалось, у кожну клітину тіла, і воно, по-заячому здригаючись, вкрилося липким холодним потом. Кортіло сісти і посидіти хоч п'ять хвилин, поки заспокояться нерви, поки м'язи, що перетворились на холодець, знову матимуть змогу скорочуватись. Однак сидіти часу не було. Шульков розстебнув куртку, вийняв флягу. Так, це була та сама фляга, про яку йому говорив Шлезінгер. Ось і монограма. Десь тут у ній має бути тайник. Варто лиш повернути ліву задню лапку жучка, на якого так схожа монограма… Але зробити цього Шульков не встиг.

— Що ж це ти, гад?! — Голос оглушив його. Озирнувшись, побачив: над ним нависав Добриня. — Тебе як порядного пустили на шхуну, а ти красти?!

Слова всі до єдиного застрягли у Семена в горлі. Він ковтнув, і палаючий клубок, обпікаючи і дряпаючи горлянку, покотився кудись донизу. Петро схопив флягу, але Шульков і не думав її віддавати. Він учепився у неї, як в останню надію, і рвонув до себе з такою силою, що могутній Добриня не встояв на ногах. Прохід між контейнерами був вузький. Вони обоє упали на сніг. Петро вирвав флягу. Він уже звівся був на одне коліно, набрав повні груди повітря, приготував добірний матюк, щоб обкласти ним цього безмозглого ідіота, що намислив на старості літ податися у злодії, як раптом у ліву лопатку йому ударила блискавка. Добриня повернувся до Шулькова і здивовано спитав:

— Ти що, здурів?..

У цю мить над його головою блиснуло лезо фінського ножа. Тонке, вкрите струмочками крові. «Це моя кров…» — майнуло в свідомості Петра, і він провалився у глибоку чорну яму нестями.