Читаем Тринадцять градусів на схід від Грінвіча полностью

Пообіцявши Грему Хосуелу поїхати за тілом Кребса, Касян Калікін зійшов зі шхуни і подався до портової диспетчерської, вважаючи, що Добриня, певне, вже там і лаштує катер. «До мису Ліннея — години півтори, а там ще дертися вгору до хреста, що стоїть на могилі команди норвезького китобійного судна «Карл Інгелот». Ну, хай ще годину уб'ємо на те, щоб відкопати і завантажити на катер тіло. Загалом на всю операцію треба, мабуть, покласти п'ять годин…» Міркуючи так, він зазирнув до жарко натопленої кімнати чергових, але Добрині там не було. Ні Митрич, ні Володька Михеев його теж в останні чверть години не зустрічали. Тобто ще п’ятнадцять хвилин тому вони бачили свого начальника на шхуні, коли той стояв у почесному караулі, а після того пішли грітися, і все.

— Він давав вам розпорядження щодо катера? — спитав у чергового Касян.

Той звів на нього здивовані очі, категорично запевнив.

— Петро Степанович міг спустити такий наказ безпосередньо на катер. Таке у нас буває. Однак мені особисто від нього ніяких вказівок не було.

Касян сходив на вантажний причал, до швартувались «Буревісник» і «Лапоть», проте і там нічого не знали. «Куди ж він міг подітися? — з досадою думав Касян, крокуючи вздовж пірса. — Ні, не солідний все-таки чоловік, необов'язковий… Про все домовились, і от на тобі, завіявся кудись. А я на нього понадіявся, наобіцяв…»

— Хлопці, Добрині не зустрічали? — звернувся він до гурту заповзятих балакунів, у центрі якого дзигою вертівся перукар Арчил.

— Як не зустрічали! Ми все зустрічали! Ти краще скажи, Касяно Миколайовичу, він дуже багатий чоловік, так?

— Я про Добриню питаю.

— Слухай, що Добриня? Він теж не бідний. Такий девушка любит його. Вах, вах!.. Балшой багатство!

— А ти, Арчиле Вахтанговичу, певен, що любить? — руба поставив запитання Касян і подумав, що не варто було того робити.

Перукар уже давав волю своїм кавказьким емоціям.

— Як не любит? Я бачив, все бачив, как он плакал, как целавал!

— Хто? Добриня плакав? — не повірили Арчилу.

— Навіщо Добриня, девушка плакал. Людмила плакав.

Сміх накрив слова перукаря. Калікін зрозумів, що більше від цих наряджених на сміх хлопців не довідається, махнув рукою і пішов далі. І тут, йдучи повз контейнери, почув стогін. Зупинився, прислухався, тихо. Хотів рушити далі — знову стогін і зовсім поруч. Кинувся у коридор між контейнери. Один поворот, другий і…

Чоловік повз йому назустріч. Лице чорне від крові, одразу не впізнати.

— Петре! Ти? — закричав Касян. — Хто це тебе? За що?!

У Добрині не було сили на відповідь. Він підняв голову, щоб поглянути на того, хто поспішав йому на допомогу, але очі його були залиті кров'ю, і нічого, окрім червоно-золотої запони, він не побачив. Світло свідомості в його мозку погасло, і голова упала лицем у сніг. Касян підхопив Добрито на руки, але вузький прохід змусив звалити Петра на плечі. Поспішав, сподіваючись, що на пірсі ще хтось є, та, як на зло, звідти вже всі розійшлись. Навіть Арчила з його ватагою вже не було видно. На щастя, їх помітили з вікна диспетчерської. Володька, Митрич, ще двоє вантажників і сам черговий підбігли до них. Підхопили залитого кров'ю Добриню і бігом понесли до сходів.

— На бремсберг давайте! Я зараз викличу, — кричав, кинувшись до телефона, черговий. Та його не послухали. Сходами ще піднімались з порту люди. Вони підхопили пораненого і всі вісімсот п'ятдесят сходинок передавали з рук в руки.

В лікарні, куди Касян прибіг кількома хвилинами пізніше (знову підвели ноги, та й серце не дозволило одним махом подолати сходи), йому сказали, що життя начальника порту на волоску. Дві ножові рани і велика втрата крові.

— То перелийте йому мою! — наступав на фельдшера Митрич.

— А чи мою, — пропонував Вовчик. — Беріть!

— Яка у вас група? — поцікавився фельдшер.

Володька і Митрич перезирнулись. Вони були не готові до такого запитання. Звідки їм було знати про себе такі подробиці.

— Яка група потрібна? — спитав, проштовхуючись вперед, Калікін.

— Перша! Перша потрібна! — фельдшер спробував зачинити двері, але Касян просунув за поріг ногу.

— У мене перша.

Фельдшер уважно подивився на нього над окулярами, потім поправив їх на переніссі і знову глянув уже через скельця. Він чи не впізнав, чи не бажав впізнавати Калікіна.

— Ви впевнені?

— Так! Аналіз робили ви особисто.

— Проходьте. Решту товаришів прошу розійтись.

Калікіна посадили в крісло.

— Раніше кров здавали?

— Що?

— Донором коли-небудь були?

— Не доводилось.

— А непритомнієте часто?

— З якого дива?

— Чого так дивуєтесь? Непритомніють не лише дамочки.

Змоченим у спирт тампоном фельдшер протер Касяну палець і клацнув схожою на кулькову ручку голкою. На пальці у Касяна з'явилась цятка крові.

В цей час двері до кімнати розчинилися, і на порозі став закутаний по самісінькі очі Ворожейкін.

— Дуже добре, що я вас знайшов, Касяне Миколайовичу, — прохрипів він крізь кашне. — Вас викликає консул. Він зараз в Лонгірі. Через півгодини знову дзвонитиме. Приходьте до консульства, прошу вас.

— Прийду, як тільки здам кров, — сказав Калікін і, поглянувши на фельдшера, додав: — Беріть, беріть, поки мені її не зіпсували.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Адское ущелье. Канадские охотники
Адское ущелье. Канадские охотники

1885 год, Северная Америка. Хелл-Гэп («Адское ущелье»), подходящее местечко для тех, кто хотел бы залечь на дно, скрываясь от правосудия, переживает «тяжелые времена». С тех пор как на близлежащей территории нашли золото, в этот неприметный городок хлынул поток старателей, а с ними пришел и закон. Чтобы навести порядок, шериф и его помощники готовы действовать жестко и решительно. Телеграфный столб и петля на шею – метод, конечно, впечатляющий, но старожилы Хелл-Гэпа – люди не робкого десятка.В очередной том Луи Буссенара входит дилогия с элементами вестерна – «Адское ущелье» и «Канадские охотники». На страницах этих романов, рассказывающих о северной природе и нравах Америки, читателя ждет новая встреча с одним из героев книги «Из Парижа в Бразилию по суше».

Луи Анри Буссенар

Приключения