Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Я вас почекаю, — промовив Ворожейкін. Голос у нього остаточно пропав, проте рішучості, здається, додалося. — Я чокатиму в коридорі.

— Ворожейкін, ви встигнете зайти до отоларинголога, — порадив фельдшер, замикаючи двері на защіпку. Однак до кімнати одразу ж вимогливо постукали. — Це Ніна Павлівна, — пояснив фельдшер.

Журавльова зайшла бліда, невидючим зором оглянула амбулаторію, підійшла і стала біля вікна. Знайшла в кишенях халата пачку «Біломора» і, переконавшись, що вона порожня, зім'яла, жбурнула у кошик. Фельдшер подав їй цигарку. Вона покрутила її в пальцях, зламала, зібгала в кулаці, простогнала.

— Навіщо я стала лікарем?!

— Ну що ти, Ніночко, заспокойся, — старий говорив так, ніби звертався до дочки. Адже не перший випадок. Скільки ми з тобою цих рваних, ножових, штикових бачили-перебачили. Пам'ятаєш, під Себежем?

— То був фронт! — крикнула Журавльова. — А тут?..

— Теж фронт, — відповів старий. — Для нас він кругом і завжди.

— Немічні, безсилі ми! Розумієш, Федосійовичу, безсилі… І медицина наша ні к чорту не годиться, і ми з тобою!

— Помер? — після довгої паузи спитав фельдшер.

Ніна Павлівна не відповіла. Вийняла з кишені хусточку, витерла очі, висякалась голосно і рішучим кроком пішла до дверей.

— Ти мені кров давай, Федосійовичу! Зараз переливатимемо другу порцію, — сказала вона і вийшла.

Старий фельдшер заметушився, загримів шприцами.

— Лягайте на тапчан, — наказав Калікіну. — Светра зніміть, приготуйте праву. Рукав вища ліктя… Так.

— А що там… Як Добриня? — покірно лягаючи на тапчан, спитав Касян.

— Погано… Бачили, як наша Ніночка розхвилювалась? Сама не своя. Давно я її такою не бачив.

Розділ десятий ВІЗИТ З МОРОКУ

Наближався до кінця офіційний прийом з приводу вступу в права нового сюсельмана Свалбарда. Консул із Баренцбурга Павло Кайтанович Палій, виголосивши належні для такого урочистого випадку слова вітання, відзначив, що з його коротким спічем офіційна частина прийому закінчилася. Далі все нагадувало швидше званий обід, на який прийшли перевірені часом друзі. Та так. воно, власне, і було. За винятком управителя шахтами кампанії «Стуре Норшке» пана Юхана Нейса, всі решта, якщо судити з їх тостів, чи то працювали раніше з новим комендантом Шпіцбергена в Інституті Півночі, а чи воювали тут на островах проти німецьких окупантів. А поліцей-комісар Рюгос Торненсен не лише воював, але й брав участь з Людвігом Уллом в операції «Ганнерсайд». Бійці Опору Норвегії провели її в лютому 1943 року. Це була смілива і безперечно талановито виконана диверсія. Коли новий поліцей-комісар згадав про неї, на нього здивовано звів очі інженер Юхан Нейс. Однак, витримавши паузу, Рюгос сказав, що операція «Ганнерсайд» нині офіційно розсекречена, а тому він має повне право нагадати всім, у тому числі і консулу сусідньої держави, що керував цією операцією нинішній сюсельман Шпіцбергена Людвіг Улл, а учасником (хай ніхто не запідозрить його у зайвій скромності) був він, Рюгос Торненсен. Як з'ясувалось, саме цієї обставини присутні за столом гості не знали.

Операція «Ганнерсайд». Палій вперше почув про неї ще в час війни. Тоді він працював у редакції газети «Червона зірка» і, як спеціаліст по Норвегії, вивчав матеріали, англійської, американської, німецької преси, по краплині збираючи матеріал про боротьбу Мілорга. Йому довелося готувати до публікації матеріал про цей подвиг норвезьких патріотів, проте уявити, що коли-небудь поталанить йому сидіти. за одним столом з керівником тієї легендарної диверсійної групи…

Палій сказав про це фру Улл, дружині нового коменданта острова, що сиділа поруч і приділяла консулу увагу як почесному гостю цього скромного торжества. Фру Інгрід одразу ж переказала його слова решті гостей. Людвіг Улл посміхнувся і зауважив, що в наш вік зберігати секрети стало просто неможливо. Рано чи пізно, а найсекретніші дані стають відомі світовій громадській думці. Юхан Нейс заговорив про промислове шпигунство і збирався навести приклад, де не дуже шаноблива роль відводилась американським вугільним монополіям, але господиня раптом запропонувала:

— А чому б не обмінюватись секретами? І взагалі навіщо з усього робити секрети? Чи не краще одразу сповіщати світові про те чи інше відкриття?

— Ні, фру Інгрід, так не можна, — заперечив Юхан Нейс. Товстий, він весь час пофоркував і тер лисину картатою хусточкою.

— Чому? — не могла взяти до тями Інгрід.

— Тому, що відкриття належать окремим, конкретним людям, які не бажають ділитися своїми знаннями з іншими людьми.

— І цілком марно! — сказала хазяйка. — Вчилися б у жінок.

— О, так! — вигукнув Рюгос і затнувся.

— Ну, доказуй уже, коли почав, — вимогливо зауважила хазяйка.

— Та, власне… Я не можу уявити, щоб жінка втримала язичка за зубами, коли йдеться хай навіть не про секретне, а просто цікаве… Моя дружина одразу ж біжить до подруг ділитися новинами, особливо, коли вони стосуються спільних знайомих.

— А моя Хеггі вважає телевізор особистим ворогом, як і всі інші засоби масової інформації, — посміхнувся молодий поштмейстер Вогер.