Троє в одному човні (як не рахувати собаки)

(Повертається до піаніста) Дуже низько, друже. Давай-но спочатку, якщо не заперечуєш.

Знову співає перших два рядки. Цього разу високим фальцетом. Для частини аудиторії це виявляється великою несподіванкою. Якась стара пані біля каміна починає плакати. Доводиться її вивести.

Гарріс(продовжує):

І мив я вікна, двері мив
і я...

Ні-ні...
Я скельця в дверях вичищав,
і я підлоги натирав...

Ні. От дідько! Вибачаюсь. Смішно, але щось я не можу пригадати той рядок. І я... і я... Перейдемо до приспіву (співає):

Тепер я тра-ля-ля-ля-ля-ля-ля
У королівськім флоті адмірал.

А тепер разом знову останніх два рядки.

(Усі співають хором):

Тепер він тра-ля-ля-ля-ля-ля-ля
У королівськім флоті адмірал.

Гарріс не помічає, яким дурником виглядає і як дратує людей, які не зробили йому нічого поганого. Він щиро вірить, що розвеселив їх, і каже, що куплети заспіває ще раз, після вечері.

Коли я заговорив про комічні куплети та вечірки, мені пригадався один досить цікавий випадок, свідком якого я був. Оскільки цей випадок багато в чому проливає світло на загальний процес мислення людини, я думаю, слід про нього згадати на цих сторінках.

Зібралась ціла компанія світських людей. На нас був найкращий одяг, ми вели вишукані розмови, і всім було дуже весело. Усім, за винятком двох юнаків-студентів, які щойно повернулися з Німеччини. Це були звичайні молоді люди, і видно було, що вони почуваються якось неспокійно й незатишно. Все, що відбувалося, видавалось їм дуже нудним. Правда була в тому, що для них ми були надто розумними.

Наші високоінтелектуальні вишукані розмови, наші витончені смаки — все це було понад їхнє розуміння. Серед нас вони почувалися зовсім недоречно. Їм не слід було там бути взагалі. Пізніше кожен з нас із цим погодився.

Ми виконували на роялі п’єси старих німецьких композиторів. Ми сперечалися на теми філософії та етики. Наші залицяння були сповнені достойної елегантності. І навіть жарти в нас були найдобірнішими.

Після вечері хтось продекламував французьку поему, і ми сказали, що вона була чудовою. Потім одна пані заспівала сентиментальну баладу іспанською: там було стільки пристрасті, що дехто з нас навіть не втримався від сліз.

І тут підводяться тих два молодики і запитують у нас, чи доводилось нам коли-небудь чути, як гер Слоссен Бошен (він саме приїхав і був у їдальні) співає свою знамениту німецьку жартівливу пісеньку.

Наскільки ми пам’ятали, ніхто з нас його не чув.

Юнаки розповіли, що це найсмішніша пісенька, яка будь-коли була написана, і, якщо ми бажаємо, вони приведуть гера Слоссена Бошена, свого доброго знайомця, щоб він нам заспівав. Вони запевняли, що пісня настільки смішна, що, коли гер Слоссен Бошен одного разу співав її перед німецьким імператором, того (звісно, німецького імператора) довелося заспокоювати та вкладати в ліжко.

Вони казали, що ніхто не може заспівати цю пісню так, як це робить гер Слоссен Бошен. Під час її виконання він настільки серйозний, що може скластися враження, ніби він виконує якусь трагедію, і від цього стає ще смішніше. Вони запевняли: ніколи ні голосом, ні манерою виконання він не виказував, що співає щось кумедне, і що цим він все тільки зіпсував би. Саме ця його серйозність, яка межувала з пафосом, робила цю пісню такою смішною.

Ми відповіли, що не можемо дочекатися, коли почуємо її, бо нам дуже хотілося посміятися. Тож вони пішли донизу і запросили гера Слоссена Бошена.

Схоже, він із задоволенням готовий був співати, тому що прийшов одразу і без жодного слова сів за рояль.

— Зараз ви насмієтеся, — шепотіли юнаки. Вони пройшли через кімнату і скромно розташувались за спиною професора.

Гер Слоссен Бошен акомпанував собі сам. Вступ нічим не натякав на те, що це мала бути жартівлива пісня. Це було щось таке таємниче і емоційне. Від нього навіть мурашки поповзли спиною. Але поміж собою ми вирішили, що це в німецькій манері, і приготувалися до розваг.

Сам я німецької не розумію. Я вчив її у школі, але вже через два роки після закінчення забув геть усі слова і після того став почуватися значно краще. Водночас мені не хотілося, щоб хтось дізнався про моє невігластво, тож я придумав для себе досить-таки непогану річ. Я стежив за двома молодими студентами і повторював усе за ними. Коли вони посміювались, я посміювався також, коли вони реготали, реготав і я. Крім того, я ще час до часу хихикав і сам, ніби вловлюючи щось смішне там, де іншим цього зробити не вдавалось. Мені здалося, що з мого боку це було досить вдало.

Коли почали співати пісню, я помітив, що багато хто так само, як і я, прикипів очима до двох юнаків, слухачі посміхалися, коли посміхалися юнаки, і реготали разом з ними. А оскільки юнаки пирхали, реготали і вибухали сміхом майже безперестану, все йшло просто чудово.