Троє в одному човні (як не рахувати собаки)

— У кожному разі я працюю більше, ніж Джей, — промовив Гарріс у відповідь на звинувачення.

— Ну, менше просто нікуди, — відповів Джордж.

— Мені здається, Джей взагалі уявив себе пасажиром, — продовжував Гарріс.

Така ось вдячність за те, що я тягнув їх у їхньому жалюгідному старому човні від самого Кінгстона, за те, що наглядав за всім, влаштовував усе заради них, дбав про них, зі шкури ліз. Такий от світ!

Зрештою ми пристали на те, що Гарріс із Джорджем гребтимуть аж за Рединг, а звідти я тягтиму човна. Як на мене, гребти у важкому човні проти сильної течії — заняття не дуже приємне. Були часи, коли я хапався за важку роботу, але зараз я більше схильний поступатися нею молодим.

Я помітив, що більшість досвідчених гребців так само ніяковіють, щойно розуміють, що гребти буде непросто. Досвідченого гребця завжди можна розпізнати по тому, як він, розлігшись на подушках на дні човна, підбадьорює гребців оповідками про свої вражаючі подвиги, які він вчинив минулого сезону.

— Тільки не кажіть, що це важко! — попихкуючи люлькою, протяжливо звертається він до двох новачків, які, обливаючись потом, уже впродовж півтори години безупинно гребуть проти течії. — От минулого сезону якось пополудні ми з Джимом Біффлесом та Джеком гребли, не зупиняючись, від самого Марлоу аж до Горінга. Пам’ятаєш, Джеку?

Почувши, що до нього звертаються, Джек, який протягом останніх двох годин спить на своєму ложі, яке він змайстрував собі на носі човна з усіх покривал, плащів і решти того, що потрапило йому під руку, не розплющуючи очей, починає описувати всі подробиці того дня. Він пригадує, що крім надзвичайно стрімкої течії, яку їм доводилось долати впродовж усього шляху, треба було ще й боротися із сильним зустрічним вітром.

— Милі тридцять чотири ми тоді, напевно, пройшли, — продовжує оповідач, протягуючи руку ще за однією подушкою, щоб підкласти її собі під голову.

— Та ні, Томе, ти вже так не перебільшуй, — бурмоче Джек із нотками легкого докору в голосі. — Щонайбільше тридцять три.

І, втомившись від такої виснажливої розмови, Том і Джек знову поринають у сон. А двоє простодушних хлопчаків переповнюються гордощами з того, що їм дозволили везти у човні таких чудових гребців, як Джек і Том, і ще з більшою запопадливістю налягають на весла.

Коли я був ще юнаком, я часто чув такі казочки від моїх старших товаришів. Я вірив їм, захоплювався ними, намагався запам’ятати кожне їхнє слово, а потім просив ще. Але, схоже, у нового покоління вже немає тієї сліпої віри, яка була у ті старі часи. Якось минулого літа ми — Джордж, Гарріс і я — взяли із собою одного такого «нестріляного горобчика» і всю дорогу годували його байками про те, які чудеса ми творили.

Ми нарозповідали йому всього: і затертих побрехеньок, які впродовж століть вірою і правдою служать усім гребцям, і додали ще сім свіженьких, які придумали самі. Одна з них була майже схожа на правду. В ній ішлося про доволі-таки правдивий випадок, який в дещо зміненому вигляді кілька років тому трапився з нашими друзями. Будь-яка дитина повірила б і не скривилася б.

Той юнак над усім цим посміявся і побажав, щоб ми при ньому продемонстрували свою майстерність. Він ладен був битися об заклад і ставив десять до одного, що в нас нічого не вийде.

Того ранку ми вихвалялися своєю вправністю у гребних Справах і знову і знову розповідали про наші перші кроки у складному мистецтві греблі. Я пригадав, як вперше познайомився з човном. Ми, п’ятеро хлопчаків, зібралися по три пенси і на озері в Ріджентс-парку винайняли човна якоїсь дивовижної форми. Потім усім нам довелось обсихати в будиночку наглядача парку.

Після того мене стало тягти до води. Доволі часто я плавав на плотах у кар’єрах цегелень. Ви собі не уявляєте, яке це цікаве і захопливе заняття. Особливо коли ви посеред ставка і раптом на березі з добрячим києм в руках з’являється власник матеріалу, з якого ви змайстрували пліт.

Помітивши того джентльмена, ви відразу відчуваєте, що у вас немає жодного бажання складати йому компанію чи спілкуватися з ним. А коли б це не виглядало неввічливо, то ви воліли б навіть не зустрічатися з ним. Тож ви всіляко прагнете дістатися протилежного берега і якомога швидше, без зайвого галасу забратися додому, роблячи вигляд, ніби ви його не бачите. У нього ж, навпаки, виникає непереборне бажання вхопити вас за руку і побесідувати з вами.

Виявляється, він знає вашого батька, та ви й самі йому знайомі, але все це зовсім не викликає у вас прихильності до нього. Він каже, що навчить вас, як брати дошки і робити з них плоти. Але ви й самі вже дуже добре знаєте, як все це робити, і при всій щирості та люб’язності пропозиції ви вважаєте, що з його боку вона є зайвою і змушені відмовитися від неї, аби не завдавати йому непотрібного клопоту.

Попри вашу байдужість, його жага зустрітися з вами не вгасає, і та жвавість, з якою він пересувається вгору-вниз берегом ставка, аби встигнути привітатися з вами, коли ви висадитеся на берег, видається вам досить-таки облесливою.