Троє в одному човні (як не рахувати собаки)

Мені подобається спостерігати, як гребе старий човняр, особливо коли його наймають погодинно. Кожен його рух сповнений спокою та умиротворіння. Жодного натяку на якусь метушню чи роздратування, жодного вияву напруженості, яка все більше й більше отруює сьогодення. Ніколи в житті він не прагне обігнати інший човен. Його ніяк не хвилює те, що якийсь човен доганяє його і обходить. Власне кажучи, його обганяють усі човни, які пливуть з ним в одному напрямку. Декого це непокоїть і навіть дратує. Величний спокій, який виявляє при цьому найманий човняр, може слугувати уроком для честолюбних і чванливих людей.

Навчитися просто гребти, щоб рухати човен уперед, не становить великих труднощів, а от почуватися невимушено, коли пливеш повз дівчат — тут потрібна неабияка практика. Найбільше, що не вдається новачкам, це такт. «Щось ніяк не зрозумію, — каже він, намагаючись удвадцяте впродовж останніх п’яти хвилин відчепити свої весла від ваших. — Коли я сам, у мене все чудово виходить!»

Цікаво спостерігати, як двоє новачків намагаються гребти в такт. Носовий каже, що він ніяк не може вловити темп загрібного, бо в того якась дуже незвичайна манера греблі. Від таких слів загрібний дуже обурюється і каже, що впродовж останніх десяти хвилин він тільки те й робить, що намагається пристосувати свій метод греблі до цілковитої незграбності носового. Своєю чергою носовий також ображається і просить загрібного не перейматися ним, а приділити більше уваги тому, щоб якось розумно гребти.

— А може, я сяду загрібним? — додає він, вочевидь думаючи, що від того все одразу стане на свої місця.

Наступну сотню ярдів вони шльопають веслами по воді з доволі-таки скромним результатом. Коли раптом загрібний наче прозріває і починає розуміти причину всіх їхніх невдач.

— Я знаю, в чому річ: ти взяв мої весла, — кричить він до носового. — Давай їх сюди.

— І справді. А я все думаю, чому не можу дати з ними ради, — відповідає носовий. Лице його прояснюється, і він одразу заходжується міняти весла. — Тепер усе буде гаразд.

Та й після цього в них нічого не виходить. Тепер загрібний заледве дотягується до весел, а носовий, щоразу змахуючи веслом, б’є себе в груди. Вони знову міняються веслами і доходять висновку, що човняр дав їм узагалі не ті весла. Від такої єдності в ганьбленні човняра між ними знову запановує повне взаєморозуміння.

Джордж казав, що йому заради різноманіття часто хочеться поплавати на плоскодонці. Плавати на плоскодонці не так просто, як видається на перший погляд. Як і при греблі, ви незабаром навчитеся керувати човном, але потрібно багато практикувати, аби робити це гідно, не зачерпуючи рукавами воду.

Я знав одного юнака, з яким трапилась досить сумна пригода, коли він вперше плив у плоскодонці. Усе в нього так добре виходило, що він втратив усяку пильність і походжав плоскодонкою з жердиною в руках із такою безтурботною грацією, що аж заворожувала. Він підходив на ніс плоскодонки, опускав у воду жердину і одразу ж біг на корму, наче бувалий човняр. Це було захопливо.

Усе так чудово тривало б і далі, коли б він, як це не прикро, милуючись довколишніми краєвидами, не зробив на один крок більше, ніж потрібно, і не вийшов з човна взагалі. Жердина встромилась в мул, і човняр завис на ній, а човен тим часом понесло геть. Гідності така ситуація йому не додавала. Якийсь нахабний хлопчисько одразу ж закричав до свого приятеля, котрий плентався десь позаду: «Хутчіш іди сюди, тут на жердині справжня мавпа!»

Допомогти йому я не міг ніяк, бо, на біду, ми не подумали прихопити із собою запасну жердину. Лишалося тільки сидіти і дивитися на нього. Ніколи не забуду його виразу обличчя, коли жердина разом з ним поступово почала хилитися. Яка глибока задума відбилася на ньому.

Я дивився, як він плавно опустився у воду, а потім, мокрий і збентежений, вибирався на берег. Він так кумедно виглядав, що я не втримався, щоб не розсміятися. Певний час я ще хихикав про себе, коли раптом до мене дійшло, що насправді смішного було мало: я сиджу один у плоскодонці, без жердини, і мене, безпорадного, несе вниз за течією, скоріш за все, до греблі.

Я дуже обурився через те, що мій приятель заступив за борт і випав з човна. Принаймні він міг би лишити мені жердину.

Мене несло із чверть милі, коли раптом я помітив рибальську плоскодонку, яка стояла на якорі посеред річки і на якій сиділо двоє старих рибалок. Вони побачили, що я пливу на них, і почали гукати мені, аби я звернув убік.

— Я не можу, — гукнув я у відповідь.

— Ти ж навіть не намагаєшся, — відповіли вони. Коли я підплив до них ближче, то пояснив, у чому річ, вони зачепили мене і позичили жердину. До греблі залишалося ярдів із п’ятдесят. Який я був радий, що вони трапились на моєму шляху.

Уперше я хотів спробувати поплавати на плоскодонці у компанії ще з трьома юнаками — вони збиралися показати, як це робиться. Нам не пощастило вирушити всім одночасно, тож я сказав, що піду першим і винайму плоскодонку, а поки вони прийдуть, буду робити вправи біля берега.