Читаем Троє в одному човні (як не рахувати собаки) полностью

Після вечері ви бачите, що тютюн сирий і курити нічого. На щастя, у вас є пляшка з певною мікстурою, яка, коли вжити її у відповідній кількості, додає настрою і дурманить розум, тож жага до життя прокидається у вас із новою силою. Достатньою для того, щоб ви зрозуміли, що час лягати спати.

Уві сні ви раптом чуєте, що слон сів вам на груди, вивергається вулкан, і вас поглинає морська безодня (слон і далі спить собі у вас на грудях). Ви прокидаєтеся з думкою, що сталося щось жахливе. Спочатку вам здається, що настав кінець світу, але за мить переконуєте себе, що цього не може бути, — скоріш за все, на вас напали злодії чи розбійники або спалахнула пожежа. Свою думку ви висловлюєте у звичайний спосіб. Але сподіватися на допомогу даремно.

Із часом вам здається, що хтось іще в біді. Ви чуєте його слабкі крики, вони долинають десь ізнизу, з-під вашої постелі. Для себе ви вирішуєте, що просто так ви їм не дістанетесь. Ви несамовито захищаєтесь: із войовничими криками роздаєте удари направо й наліво, руками і ногами. Аж раптом натовп розступається, і ваша голова опиняється на свіжому повітрі. За два фути від вас — нечіткі обриси напівроздягненого лиходія, який намагався вас убити. Ви готові до бою з ним не на життя, а на смерть, коли ж він починає нахилятися над вами, ви впізнаєте в ньому Джима.

— А-а-а, це ти? — каже він, упізнавши вас.

— Я, — відповідаєте ви, протираючи очі. — Що сталося?

— Клятий намет знесло, здається, — каже він.

— А де Вілл?

Потім ви обидва починаєте, надриваючи горлянки, гукати Вілла. Земля під вами то здіймається, то провалюється, і звідкись з-під уламків приглушений голос, який ви чули раніше, відповідає:

— Злізай з моєї голови, йолопе!

Вілл виборсується звідкілясь знизу — увесь брудний, пом’ятий і потоптаний. І чомусь дуже розлючений — вочевидь, він твердо переконаний, що з ним це зробили навмисно.

Уранці ви всі троє втратили голос через сильну застуду, яку підхопили вночі. Ви ладні роздерти все на світі. Ви лаєте один одного пошепки й хрипко протягом усього сніданку.

Тому ми вирішили, що в добру погоду спатимемо просто неба, а коли дощ чи захочеться якогось різноманіття, як пристойні люди, будемо зупинятися в готелях чи заїжджих дворах.

Монморансі привітав цей компроміс з великою радістю. Романтична самотність ніколи не була йому до душі. Йому б побільше галасу, і що забава простіша, то кумеднішим він буває. Поглянувши на Монморансі, можна подумати, що то ангел спустився з небес, чомусь відмовився від людської подоби і втілився в невеличкому фокстер’єрі. Здавалося, щоразу, коли він гавкає, можна почути щось на зразок: «який — порочний — цей — світ — і — як — я — хотів — би — щось — зробити — щоб — він — став — кращим!». У побожних старих леді та джентльменів від самого його вигляду на очі нагортаються сльози.

Коли він вперше прийшов жити за мій кошт, я навіть не думав, що він так довго буде зі мною. Я сидів і дивився на нього (а він сидів на своєму килимкові і дивився на мене), розмірковуючи: «Цей пес довго не протягне. Крім колісниці, яка відвезе його на небеса, його нічого більше не чекає».

Але, коли я заплатив за десяток курчат, яким він перекусив горлянку; коли я за шкірку витяг його зі сто чотирнадцятої вуличної бійки, і при цьому він ще й огризався і впирався; коли розлючена особа жіночої статі принесла мені свого розірваного ним кота і обізвала мене душогубом; коли мій сусіда подав на мене до суду за те, що, зачинившись у своїй майстерні, він боявся навіть носа виткнути, бо величезний лютий пес протягом двох годин холодної ночі не випускав його звідти, і він змушений був кликати мене, щоб я звільнив його; коли садівник, якого я не знаю, виграв тридцять шилінгів, угадавши, скільки щурів зловить Монморансі за певний час, я почав думати, що йому все-таки дозволили залишитися на землі надовше.

Вештатися коло стаєнь, збирати зграї облізлих бродячих собак і гасати з ними, нападаючи на тих бездомних бідолах, які ще не пристали до їхньої зграї, — ось кредо життя Монморансі. Тому, як я вже казав, він так зрадів, почувши про готелі та заїжджі двори.

Оскільки питання ночівлі було розв’язане і розв’язання це задовольняло кожного з нас, залишилось обговорити, що ми візьмемо з собою. Ми почали сперечатися. Урешті Гарріс сказав, що вже забагато балачок як для одного вечора, і запропонував піти випити по чарчині, додавши, що тут неподалік, за сквериком, він знайшов чудове місце, де подають справжнє ірландське віскі.

Джордж сказав, що він знемагає від спраги (я не пригадую, щоб із Джорджем коли-небудь такого не було), та я й сам відчував, що чарчина теплого віскі зі шматочком лимона додасть мені сили. Ми всі зійшлися на тому, що відкладаємо дебати до наступного вечора, і, надягнувши капелюхи, наше товариство в повному складі залишило кімнату.

<p><emphasis>Розділ III</emphasis></p>
Перейти на страницу:

Похожие книги