Трохи відчайдушної слави

Броня дредноута могла протистояти такому міжвимірному вибуху, як цей.

Ти остання: отже, решта жителів Геї поглянули на вибір, який стояв перед ними, і вирішили жити. Зараз майже дві тисячі людей на Віктріксі. Всі діти, і кадети. І Горобці. І Аві. І Магі.

Кіра дозволила Ісо зісковзнути з її плеча. Вона підтримала його за руку, щоб допомогти встати. Він зустрівсяся з нею очима. Кіра заперечливо похитала головою. Ісо кивнув. Вони були так близько, що вона відчувала, як він дихає.

«Немає часу», — сказала вона в комунікатор. «Ти не дурний. Якщо я знаю, то і ти знаєш. Летіть без нас».

На станції не прогриміло відповіді. Кіра міцніше трималася за Ісо. Вона відсмикнула їх убік, щоб не заважати ще одній маленькій брижі спотвореного простору. Безглуздо, але їй було байдуже.

Знову заговорив станційний комунікатор. Цього разу не голосом Аві.

«Перемога або смерть», — сказав Магі. Його голос лише трохи тремтів.

Тост Віктрікса. Кіра посміхнулася.

«Я теж люблю тебе, Магі», — тихо сказала вона в комунікатор.

Кіра і Ісо почули, коли «Віктрікс» злетів над ними, вирвавшись з свого довгого спокою біля основи ангару. Гул дредноута, що оживав, відбивався крізь камінь і сталь. Додавання четвертого тіньового двигуна до суміші сил, що тягнуть планетоїд, не принесло жодної користі станції Гея. Невдовзі було неможливо відрізнити бурчання дредноута, що спускається, від стогону каменю, що розбивається.

Ісо сказав: «Мені шкода».

— Мені ні, — сказала Кіра.

«Тобі не варто було повертатися за мною».

«Не будь дурнем», — сказала Кіра. «Я ні про що не шкодую».

— Мій корабель… — сказав Ісо.

Розмальований корабель, справа. «Ймовірно, він усе ще десь в ангарі Геї», — сказала Кіра. «Ми могли б спробувати обійти завал». Вона не дуже думала про їхні шанси, навіть якщо маленьке судно пережило проходження дредноута повз його колиску. Величезні сили розривали станцію Гея зсередини.

«Ми не встигнемо, чи не так?» сказав він.

— Ні, — сказала Кіра. «Напевне ні». Вона все одно випросталася. Вони могли б також спробувати.

Але земля нахилялася під їхніми ногами. Кіра скрикнула і схопилася за Ісо, коли гравітаційна хвиля розірвала камінь і пласталь навколо них. Гея розліталася. Тепер тунель був освітлений зеленуватим світлом тіньових двигунів внизу. Стіни руйнувалися, і напрямки змінювалися. Кіра подивилася крізь плаваючі уламки на ангар Віктрікса, який раптово став видимим, надзвичайно порожнім і відкритим для космосу. Сигнал тривоги видавав безглузді звуки, коли атмосферні ущільнення напружувалися. Точкою світла прямо над головою міг бути дредноут, уже надто далекий, щоб його чітко розрізнити, який набирав швидкість для свого стрибка в тіньовий простір, а звідти туди, куди зараз прямували діти Землі.

Ряд вогнів уздовж країв атмосферного ущільнення став червоним і блимав. Кіра подивився на обличчя Ісо. Його рот стиснувся в щільну рішучу лінію, а вздовж руки розкрилася червона лінія, коли він зажестикулював здоровою рукою, наче намагався вивернути щось набік.

А далі було затишшя.

У Кіри перехопило подих від раптової тиші. Навколо них широке відкрите небо опустилося, щоб поцілувати край скелі. Повітря було сповнене змішаних запахів, яким вона не знала назви, що прилітали від куп квітів. Єдиними звуками було дзижчання комах і тихе капання води з фонтану.

«Сад Аві?» сказала вона.

«Це лише кишеньковий всесвіт», — сказав Ісо. «І це триватиме недовго. Мені тут немає з чим працювати. Ці двигуни скоро згорять».

Тут було красиво. Кіра підійшла до краю й подивилася на уявне біле місто внизу. Вона подумала про Хризотеміду та місто Рейнгольд, що оточувало затоку. Про Урсу, яка буде в безпеці. Про Еллі, її племінника, якого вона ніколи не зустріне в цьому житті.

Запахи зникали, деталі квітів ставали нечіткими. Кіра повернулася до Ісо. Він помітно напружувався, ніжна шкіра була вкрита рожевими синцями навколо очей. «Все гаразд», — сказала вона. «Не нашкодь собі. Ми можемо зустріти це разом».

Ісо сказав: «Ти впевнена?»

Кіра підійшла й обняла його. «Звичайно впевнена».

Груди Ісо розширилися, коли вони дозволили сценарію вислизнути, як останньому залишку агоге. На його місці саду були не уламки фортеці, що розпадалася, а велика темрява. Кіра і Ісо стояли на витісненні ледь помітної тіньової маси, подібній до тієї, яку Ісо зробив у центрі станції. Їх обняла бліда бульбашка повітря. Поза ними, у темряві космосу, довгим хвостом крутилися уламки станції Гея.

Це був не перший раз, коли Кіра стояла на космічній платформі, спостерігаючи за загибеллю світу. Навіть не сотий. Бо цей раз відчувався інакше. Вона спостерігала, як повз них проносилися обірвані залишки одного з великих сонячних вітрил Сонтрекера. Вона все ще відчувала спокій саду на вершині скелі. Всередині неї ніби залишався кишеньковий всесвіт.

«Так простіше», — сказав Ісо. «Однак я не можу тримати це вічно. Зрештою, мені доведеться спати».

«Це нормально», — сказала Кіра. Вона сіла на пусту платформу, а Ісо сів поряд з нею. Він тримав зап’ястя. Кіра оглянула ого: вона подумала, що воно вивихнуте, а не зламане. «Іди сюди».