Трохи відчайдушної слави

«Гм, щоб пити, Валькірі», — сказала дівчина. Кіра відчула укол задоволення, що дівчина знала її ім’я. «І прати, і готувати, і прибирати».

«Щоб жити», — сказала Кіра. Вона звела брови. Народ Геї повинен знати свій обов’язок. Обов’язком Кіри — і її задоволенням — було переконатися, щоб молодші, як ці, поводилися добре.

«Щоб жити», — повторили Дрозди уривчастим хором.

«То навіщо ти нею бавишся?» запитала Кіра. Вона показала на вогку ділянку під ногами. Коштовна волога вже просочувалася між плитками. Той, хто працював над кухнями, зробив усе можливе, ймовірно, з матеріалів, які ніколи не були призначені для будівництва космічної станції; між плитками були широкі щілини, цементний розчин відшаровувався, під ними був голий чорний камінь. «Випий її».

«У ньому мило…»

«Випий».

Дівчина подивилася на групу, шукаючи підтримки, але всі потупили очі. Потім вона жалібно подивилася на Кіру, вологими очима. Кіра нахмурилася. Мало що дратувало її більше, ніж спроба зіграти на почуттях інших людей. . Почуття не були важливими; використовувати їх, щоб маніпулювати, щоб вийти із заслуженої скрути, було ганебно. “Ти думаєш, що плач врятує тебе від маджо?” - запитала вона. “Я чекаю”.

У Дрозда потекли сльози, але вона мала розум не голосити. Вона опустилася на коліна й лизнула вогку плитку. Тепер це був переважно вологий чорний пил. Вона подивилася на Кіру з чорною плямою на підборідді. Кіра бачила, як вона намагалася не кривитися від смаку.

Кіра похмуро чекала.

Дрізд знову нахилилася й лизнула підлогу.

«Чи смакує?» запитала Кіра.

— Ні, Валькірі, — сказала дівчина. Чорна пляма тепер покривала половину її обличчя.

«Завтра тут буде дощ?»

«Ні, Валькірі».

Кіра сказав: «Візьміть чорну мітку». Старші мали право роздавати їх молодшим учням. «І закінчи тут прибирати».

Зміна… коли вона договорила, задзвонив дзвінок. Дрозди усі перезирнулися. У них було п’ять хвилин. Кіра дивилася на них без жалю. Якби вони були розумними, то залишили б одну людину прибирати за ними всіма; таким чином їхня група матиме менше чорних плям на пунктуальності. Людина, яка справді запізнилася, працюватиме у карну зміну замість наступної ротації, але її група не постраждає. І наступного разу всі вони знатимуть, що не варто витрачати воду, роблячи щось таке дурне, як гра.

«Ідіть», — сказала мала, яку Кіра змусила лизати пил. Вона все ще плакала, але її голос був рівним. Кіра сподобала її за це. «Я зроблю це».

Решта Дроздів розбіглися, протискаючись повз високі фігури Горобців, які заходили, коли дзвоник замовкав. Лізабель — єдина з Кіриних одногрупниць, яка пожаліла б ідіотів-молодших — співчутливо подивилася на дівчинку, що залишилася. Кіра удала, що не бачить цього, тому що вона дуже любила Лізабель.

Горобців було семеро: Клео та Жанна, Зенобія, Вікторія та Артемізія, Лізабель, чиє власне ім’я було Ізабелла, на честь королеви-воїна з історії, та Кіра. Вони були єдиною повністю дівочою групою у своїй віковій когорті. У хлопців були Койот і Кіт. Результати Горобців були кращими, ніж у Котів, головним чином завдяки Кірі. Кіра пишалася цим. Їм не вдавалося перевершити Койотів, які всі були бойовими породами. Лише Кіра, Жанна та Клео походили з військових родовідних у Горобців. Незважаючи на низький зріст, Клео була підлим, зосередженим, агресивним бійцем. Жанна бмала шість футів один дюйм, рудоволоса й веснянкувата, худа й смертоносна, цілковито й незворушно спокійна. За останні два місяці вона перейшла до запуску випадкових сценаріїв дванадцятого рівня разом з Кірою, яка працювала над цим майже рік.

Кіра подумала, що вони троє майже напевне отримають призначення у якесь бойове крило, незважаючи на те, що вони дівчата. З інших Горобців — вона наполегливо працювала з ними, доводячи їх до межі можливостей, роблячи їх найкращими, якими вони могли бути. Вони були кращими, ніж будь-яка інша дівоча група. Вона думала, що Арті — не з бойової породи, але витривала, працьовита та напрочуд широкоплеча для базової людської жінки — також має пристойні шанси стати бійцем.

Хвилювання Клео про призначення не мали для Кіри сенсу. У командування були їхні результати навчання, їхні здібності за десять років курсантства. Командування знало, чого вони варті. Віка була маленькою та стрибучою, але розумною; вона з її великою одержимістю сонячними вітрилами належала Сонтрекеру. Лізабель — красива, з блакитними очима й блискучим темним волоссям, а також неймовірно м’яка — мала піти до Дитячої. А Зенобія з її різкими рисами обличчя, м’яким виразом обличчя та спокійною практичністю була призначена для Ойкоса. Це було очевидно.

І всі вони належали Кірі.

«Де Жанна?» – сказала вона, коли вони закінчили готувати разом і сіли їсти. П’ятихвилинний пільговий період давно минув.

Решта обмінялися поглядами.

«Її призначили», — сказала нарешті Клео. «На півдорозі через рекреаційну». Здавалося, вона забула про їхню дивну маленьку конфронтацію за межами агоги. Її очі були зосереджені на обличчі Кіри, дуже пильно, наче вона щось шукала чи, можливо, намагалася їй щось сказати. Кіра хотіла, щоб вона не була такою дивною.