Трудівники моря

Жільят вирішив скористатися з цієї води, щоб приборкати вітер. За допомогою лійки і двох-трьох труб, збитих нашвидку з сяк-так обтесаних і припасованих дощок, він, приладнавши до однієї труби кран і поставивши замість нижнього резервуара широченну бочку, умудрився без противаги і стійки, поповнивши тільки свою споруду дифузором зверху та отворами для повітря знизу, змайструвати ковальський міх, — недарма ж він був трохи ковалем, а трохи й механіком. Хоч ця споруда й поступалася перед теперішнім гідравлічним вентилятором, але все ж вона була не така примітивна, як старовинний піренейський повітронадувний пристрій. У Жільята було житнє борошно, і він зробив клейстер, у нього була несмолена мотузка, і він насмикав з неї прядива. За допомогою цього прядива, клею і кількох дерев'яних клинців він позатикав усі дірки в дерев'яній лійці, залишивши тільки одну продуху, яку продовжив шматком ґнотової труби, знайденої на Дюранді, де вона служила запальником для сигнального фальконета. Ця горизонтальна трубка доходила до широкої плити, де Жільят влаштував ковальське горно. Трубку на випадок потреби можна було заткнути віхтем, зробленим з мотузяного волокна.

Потім Жільят наклав у горно вугілля і дерев'яних трісок, ударив кресалом об скелю, викресав на жмут клоччя іскру, котра підпалила його, а від клоччя загорілися дерево та вугілля. Він випробував повітронадувач. Імпровізований міх працював чудово.

Жільят відчув у собі гордість циклопа — володаря повітря, води і вогню. Володар повітря, він наділив вітер легенями, зробив із граніту дихальний апарат і перетворив піддувало в ковальський міх. Володар води, він обернув невеличкий водоспад у повітронадувний механізм. Володар вогню, він викресав із затопленої скелі полум'я.

Зверху печера майже скрізь була відкрита, тому дим вільно піднімався вгору, закіптюжуючи виступ крутосхилу. Скелі, які, здавалося, споконвіку були створені для морської піни, запізналися тепер з сажею.

Жільят зробив ковадло з великого валуна твердої зернистої породи, зручне за величиною і формою. Але стукати молотом по такому ковадлу було небезпечно: воно могло розколотись. Один край брили, круглий і загострений, на всякий випадок міг замінити конічний носок, але бракувало другого — пірамідального носка. То було стародавнє ковадло троглодитів. Його поверхня, відполірована хвилями, була майже такою твердою, як сталь.

Жільят дуже шкодував, що не прихопив з собою власного ковадла. Не знаючи, що буря розломила Дюранду надвоє, він сподівався знайти в ній скриньку з теслярськими

інструментами і все інше знаряддя, яке звичайно зберігалося в передній частині трюма. Але якраз передню частину пароплава знесло в море. Обидві ніші, відвойовані Жільятом у рифу, знаходилися одна біля одної. Склад і кузня сполучалися між собою.

Щовечора, закінчивши трудову днину, Жільят підвечіркував намоченим у воді сухарем, морським їжаком або морськими каштанами, бо нічого іншого серед цього каміння не вполюєш, і, сіпаючись, як і його мотузка з вузлами, вилазив нагору, щоб переночувати у кам'яній норі на Великому Дуврі.

Якась відчуженість від самого себе, в котрій жив Жільят, тільки збільшувалася самою речовістю того, чим він займався. Надто велика доза реальності приголомшує. Фізична праця з її безконечними деталями та дрібницями не могла звільнити його від зачудування тим, де він опинився і що він робив. Як правило, м'язова втома є тією ниткою, що тягне до землі, але незвичність справи, за яку взявся Жільят, тягла його в світ піднесених і неясних марень. Іноді йому здавалося, що він ударяє молотом по хмарі. Іншим разом його знаряддя праці уявлялося йому зброєю. Ним опановувало дивне почуття, що він як не відбиває невидиму атаку, то принаймні попереджує її. Сукати мотузку, висмикувати з парусини каболку, підпирати дошку дошкою — означало готувати бойову зброю. Тисячі дрібних турбот, пов'язаних з порятуванням уламків судна, стали кінець-кінцем здаватися засобами безпеки супроти обдуманого, майже неприхованого і аж нітрохи не двозначного наступу. Жільят не умів виражати думок словами, але він був цілком свідомий цих думок. Він усе рідше й рідше здавався собі робітником, натомість частіше — воїном.

Він став ніби приборкувачем і майже розумів це — так несподівано розширився його кругозір.