Трудівники моря

Поки небога була дівчинкою, а дядько — бідною людиною, ніхто не звертав уваги на ім'я Дерюшетта, але коли дівчинка виросла на панну, а матрос став джентльменом, ім'я «Дерюшетта» стало ображати слух. Воно дивувало. Дехто питав у Летьєрі: «Що воно за ім'я — Дерюшетта?» — «Ім'я як ім'я», — відповідав він. Багато разів його вмовляли дати дівчині інше ім'я, але він не погоджувався. Якось одна гарна дама з великосвітського сен-сансонського товариства, жінка багатого коваля, який пішов па спочинок, «поважна матрона», як сказали б на Гернсеї, мовила до Летьєрі: «Віднині я називатиму вашу доньку Нансі». На це він відповів: «А чому не Лон-ле-Соньє?» Але красуня не відступала і на другий день прийшла з новою пропозицією: «Ми рішуче не бажаємо ніяких Дерюшетт. Я підібрала для вашої донечки чудове ім'я — Луїза. «Що правда, то правда, — погодився Летьєрі, — ім'я чудове, але якби люди не стали дражнити, що женихи, мовляв, бігають не за Луїзою, а за її луї золотими». І Дерюшетта залишилася Дерюшеттою.

Ви помилилися б, якби на підставі сказаного вище дійшли б висновку, що Летьєрі не хотів видати племінницю заміж. Він охоче видав би її заміж, але відповідно до своїх уподобань. Сподівався, що чоловік у неї буде трудяга, як він, а сама вона житиме, нічого не роблячи. Він хотів би, щоб у чоловіка руки були чорні від праці, а жінка щоб була білоручка. Щоб Дерюшетта не покаляла своїх гарних ручок, Летьєрі виховував її панночкою. Він найняв для неї вчителя музики, дістав піаніно, накупив книг, і, звісно ж, був у неї робочий кошик з мотком ниток та голками. Але вона любила читати більше, ніж шити. А ще більше любила музику: цього хотів сам мес Летьєрі. Бути чарівною — тільки цього він вимагав від неї. Вій ростив її скоріше так, як вирощують квітку, а не так, як виховують жінку. Для того, хто вивчав звичаї моряків, це не дивина. У кого душа груба, тому ніжність люба. Щоб здійснився дядьків ідеал, потрібно було, щоб небога стала багатою. Для цієї мети і працювала в морі його велетенська машина. Він примусив Дюранду готувати посаг для Дерюшетти.

VIII

Пісенька «Славний Данді»

Дерюшетта мешкала в найкрасивішій кімнаті «Оселі відважних», з меблями червоного дерева, з ліжком, застеленим золено-білим картатим покривалом. Два вікна виходили в сад, звідки відслонявся гарний краєвид: горб із замком на вершині. На протилежному схилі горба стояв «Будинок на Пустирищі».

В кімнаті Дерюшетти було піаніно, на ньому лежали ноти. Вона пригравала собі, співаючи свою улюблену пісеньку, сумовиту шотландську мелодію «Славний Данді»; печаль надвечір'я звучала в цьому наспіві, радість світанку бриніла в голосі дівчини, і все це вражало надзвичайно ніжним і зворушливим контрастом. Люди казали: «Міс Дерюшетта грає на піаніно», — а перехожі, які йшли підніжжям горба, не раз зупинялися біля мурованої огорожі, якою був обнесений сад «Оселі відважних», і з насолодою слухали її свіжий голосок та сумну пісеньку.

Пурхаючи по кімнатах, Дерюшетта мовби випромінювала радість. Вона створювала в домі вічну весну. Вона була красива, точніше, гарненька, а ще точніше — чарівлива.

Старим лоцманам, добрим приятелям меса Летьєрі, вона нагадувала принцесу із солдатської та матроської пісеньки, принцесу, яка така мила, що «славилась цим на весь полк». Мес Летьєрі казав іноді: «Коси у неї з добру линву».

Вона була приваблива ще дівчинкою. Тривалий час побоювались за її ніс, проте мала, очевидно, поставивши собі за мету стати гарною, вийшла зі скрути: перехідний вік не викинув їй ніякої каверзи, ніс у неї був як ніс — ні задовгий, ні закороткий. Отож, подорослішавши, вона залишилася чарівною. Свого дядька Дерюшетта звала тільки батьком.