Цукровик

В тихому світі зимовому,
золотаве, струнке, горде,
місто,
що величі своєї свідоме,
химерними барвами сяє.

Великим будеш ти, о народе,

що столицю свою несеш,
як дитя беззахисне на руках.

Це рядки із Київських контурів Аттили Могильного, котрі у цій книзі, що її читач зараз тримає в руках, Саня Ми-мрук водночас продовжує і підсумовує:

адже кожна дитина знає
що могутність означає любов

Вось такий діялоґ поетів — не наслідування, а діялоґ! —а це вже ознака справжньої поезії.

в.

Міста в Україні можна дуже умовно розділити на дві великі категорії, межа між якими ґеоґрафічно збігатиметься із межею між Російською та Австро-Угорськими імперіями.

є міста дуже старі
такі старі що мають у своїх тілах
церкви

костьоли

синагоги

Місто/-а/ Мимрука до таких не належить. Як і в переважній більшості не належать до таких в Україні міста, що належали Російській імперії; хай навіть вони і зберегли в своїх тілах церкви, костьоли, синагоги, проте не вони вже визначають лиця цих міст — або, принаймні, не вони мали б їх визначати, а великий і величний інду-стріяльний спадок; наслідки Грандіозного радянського, послідовно просвітницького проєкту перетворення людини і світу: повертання сибірських рік, упокорення енергії атому, кольонізації Марса, etc.

мені здається
нас до чогось готували
до чогось великого та героїчного

/.../

я думаю
що нас готували до висадки на сонце

Місто/-а/ ж, до прикладу, Леся Белея саме таке /-і/— йдеться про так і не прочитану критикою його книгу Дзеркальний куб — і мова йде зовсім не лише про проґрамний для книжки цикл Ужгоро(а) дість /там це лише найнаочніше/, а про всю книжку загалом — це місто бруківки, маленьке Австро-Угорське містечко, котре найпізніше увійшло в Радянську імперію і зазнало найменшого в порівнянні з іншими містами України її впливу.

золотими банями до сонця
шкіриться київ

— пише Лесь Белей, і стає зрозуміло, що /о/ він побачив в Києві, котрий він, до речі, вперто пише з маленької літери, те, до чого його око було призвичаєне — і, що, слід визнати, справді визначає його обличчя всупереч радянському проєктові; і /Ь/ йому все одно некомфортно.

Як виглядає, Лесь Белей просто ідеально підібрав назву для своєї книжки — Дзеркальний куб — йдеться про сконденсований в куб досвід культури як опозиції природі; як про це написав у враженні на четвертій сторінці обкладинки Богдан Задура: «спроба упакувати у вірш увесь людський досвід». Проте — що б там не писав Лесь Белей — цей куб дзеркальний не ззовні, а всередині: в нього легко потрапити, проте з нього неможливо вийти — і деальна пастка для світла, про котру мріяли альхеміки.

Так само і Дебора Фоґель у Фігурах днів зачудована грою світла на вітражах Міста — посеред неонових реклам та віддзеркалень бляхи; не дарма ж її друга книжка називається Манекени — хибні люди, подоби[1]. Зачарованість Дебори цією грою, цією прекрасною, але хибою, призвела до того, що Місто у неї теж виявилось калейдоскопом-пасткою для світла — вийти вона не змогла, закінчивши своє життя в ґетто.

Підсумовуючи: місто/-а/ Дебори Фоґель і Леся Белея — це все ще точка входу, саме тому вони належить традиції Блейка-Бодлера-Блока, що їй опонує Мимрук.

у.

Місто як точка виходу зовсім не означає безпечності льокації, як в принципі не може бути безпечною будь-яка точка виходу: космодром, аеродром, вокзал, etc.

і коли на квартали спадає ніч
і сонце заснуло а місяць ще не прокинувся
у вікнах нашого двору запалюються свічки
на згадку про тих хто пішов

В Аттили Могильного ще зовсім не так — його міський оптимізм все ще не передбачає /потреби/ виходу.

В центрі Всесвіту —
планета людей,
цей залізний і жорстокий світ,
світ красивий,
гідний того,
щоб в ньому жити.