Цукровик

Численні ж його історико-міфолоґічні марення про слов'янські, варязькі, гунські полчища чи ще якісь екзо-тизми лише маскують непотрібність виходу із площини міста — йому в ньому цілком комфортно — і куди б він не рушив, він все рівно залишається в одному і тому самому відомому місті — а вийти можна ж лише у невідоме. Могильний занадто любив місто, занадто любив в поезії відоме — так, як не можна любити — як і Дебора Фоґель занадто любила гру світла. І, зрештою, місто йому жорстоко помстилося, як і їй, за цю занадто пристрастну, занадто віддану любов до цієї площинності, а значить за зневагу до вертикальності. Мимрук же значно відданіший вертикальності, тож, сподіваюся, місто буде до нього милостивим, так як милостивим був до нього я, зберігши в його віршах таке миле його серцю і таке сентиментальне г замість ґ в словах, що в латинських відповідниках містять д чи дЬ.

це точно сова
маленька сіра сова з великими
жовтими наче повний місяць
очима

можливо вона волає про порятунок

чи ще гірше
сповіщає про його неможливість

/.../

можливо
якщо я колись вирвуся з цього міста
я стану далекобійником
десь далеко
на півночі

і мудрі сови

плутаючи фари з сигнальними вогнями
розбиватимуться об моє лобове скло

В Києві, як і в містечку Мимрука, теж водяться сови. Часом, гуляючи вночі Куренівкою, я зупиняюся їх послухати.. Мало кому вдавалося почути разом із їхніми криками благу звістку... і побачити виноградну лозу, що все ж пробивається крізь асфальт...

насправді
тут усе живе
особливо асфальт

/.../

нехай кожен чує
що ми вітаємо нове життя

б.

Прекрасний, новий світ! Його вітав Дзиґа Вертов, зараз його вітає Саня Мимрук!

хлопець заглядає
у маленьке технічне віконце
і цілий світ відкривається
його очам

І цей дитячий погляд на Всесвіт зовсім не є таким вже безневинним як здається — не дарма ж однією із най-жорстокіших і найпослідовніших у своїй жорстокості армій були саме червоні кхмери — мобілізовані підлітки — зграї дітей взагалі поклоняються Володареві мух... Знову надам слово Люїсу де Ґонґорі: «весь світ впадає в дитинство, як будь-хто, хто старіє».

і коли вони відвернуться
я викраду їхнє кляте сонце
таке рідне і важливе для мене
таке буденне для них

В цих рядках вчувається справжня древня епіка — епіка часів дитинства людства.

так хочеться видертися
на найвищий поверх
над димом і дротами
над птахами та ангелами
над богами
і згоріти
поцілувавши сонце

Епіка завжди виправдана. Якщо не бути героєм, то краще не бути взагалі. Проте і доля героя проклята. Зрештою, ще мудрий Силен, відповідаючи на запитання хитрого царя Мідаса, в чому полягає людське щастя, відповів: «Проклятий, одноденний рід, діти випадку й нужди, навіщо змушуєш ти мене сказати тобі те, що тобі краще було б не чути? Найкраще для тебе зовсім недосяжне: не народжуватися, не бути взагалі, бути нічим. А другим достойним для тебе — померти одразу після народження».

Якось ми з Миколою Воробйовим гуляємо Подолом, і він мені каже: «Я вже викликав астероїд, і він всіх нас помирить». «Хіба людство не заслуговує на помилування?», — перепитую я. «Це і буде його помилування», — відказує мені Микола Воробйов.

тож сідай поруч мене
наче в останнє
зустрінемо разом
жінку
зодягнену в сонце

...проте нерозгаданим все ще залишається найголовніше запитання цієї книжки:

про що можна думати
консервуючи себе в коробках
як розпізнати степи
яких не існує
ми залишимось тут назавжди
і в затишному галасі скелі
відчуємо фактуру стін
фактуру своєї шкіри