Туманність Андромеди

Дар Вітер мовчки озирнувся на Веду. Молода жінка поклала руку на бильця борту платформи. Схиливши голову, вона зосереджено думала, стежачи за стеблами високих трав, що нахилялися за вітром. Ковила сріблилася широкими сонними розливами, поволі пливла над степом кругла площадка гвинтольота. Маленькі палючі вихори зненацька налітали на мандрівників, куйовдили волосся і плаття Веди, пустотливо дмухали жаром в очі Дар Вітрові. Але автоматичний вирівнювач працював швидше за думку, і летюча площадка тільки здригалася або ледве помітно погойдувалась.

Дар Вітер нахилився над рамкою курсографа. Смужка карти рухалась швидко, відбиваючи їх власний рух, — мабуть, вони забралися надто далеко на північ. Вони давно перетнули шістдесяту паралель, пройшли над злиттям Іртиша з Об’ ю і наблизилися до височин, що називалися Сибірськими увалами.

Уже чотири місяці працювали вони на розкопках стародавніх курганів у палючих степах алтайського передгір’я. Дослідники минулого немов поринули в ті часи, коли тільки поодинокі загони озброєних вершників перетинали південні степи.

Веда обернулася й мовчки показала вперед. Там, у струменях нагрітого повітря, плавав темний острівець, здавалось, одірваний від землі. За кілька хвилин гвинтоліт наблизився до невеликого пагорба, мабуть, відвалу колишнього рудника. Нічого не лишилося від будов шахт — тільки горб, густо порослий вишняком.

Кругла летюча площадка раптом різко нахилилась. Дар Вітер, як автомат, схопив Веду за стан і кинувся до піднятого краю платформи. Гвинтоліт вирівнявся на якусь коротку мить тільки для того, щоб крижем упасти до підніжжя горба. Спрацювали амортизатори, і зворотний поштовх шпурнув Веду і Дар Вітра на схил пагорба, просто в хащу колючих чагарників. Після хвилинної мовчанки серед німої тиші пролунав низький грудний сміх Веди. Дар Вітер уявив собі, яке здивоване й подряпане у нього обличчя, і теж засміявся, безмежно радий, що Веда неушкоджена і що аварія обійшлась благополучно.

— Недарма гвинтольотам забороняється літати вище восьми метрів, — трохи задихаючись, промовила Веда. — Тепер я розумію…

— Ця машина, як тільки зіпсується, відразу падає, і лишається надія тільки на амортизатори. Нічого не вдієш, закономірна розплата за легкість і малі розміри. Мабуть, нас чекає ще одна розплата за всі щасливі польоти, — з ледь награною байдужістю сказав Дар Вітер.

— А саме? — спитала серйозно Веда.

— Бездоганна робота приладів стійкості свідчить про велику складність механізмів. Боюсь, для того щоб у них розібратися, мені буде потрібно багато часу. Доведеться вибиратися способами найбідніших предків…

Веда подала руку, і Дар Вітер легко підняв молоду жінку. Вони спустилися до зіпсованого гвинтольота, помазали собі подряпини заживляючим розчином, заклеїли роздерте плаття Веди. Дар Вітер заходився вивчати причини аварії. Як він і догадувався, щось сталося з автоматичним вирівнювачем, — його блокуючий пристрій вимкнув двигун. Тільки-но Дар Вітер відкрив коробку приладу, як йому стало ясно, що з ремонтом нічого не вийде, — надто довго доведеться заглиблюватися в суть найскладнішої електроніки. Зітхнувши з досади, він випростав утомлену спину і скоса зиркнув на кущ, під яким довірливо задрімала Веда Конг. Жаркий степ, скільки сягало око, був зовсім безлюдний. Два великих хижих птахи поволі кружляли над тремтливим голубуватим маревом…

Слухняна машина стала мертвим диском, що безпорадно лежав на сухій землі. Дивне почуття самотності й відірваності од усього світу охопило Дар Вітра.

І разом з тим він нічого не боявся. Коли настане ніч, тоді неозброєне око бачитиме далі; вони обов’язково побачать якісь вогні і підуть на них. Вони вилетіли без нічого, не взявши з собою ні радіотелефону, ні ліхтарів, ні їжі.

«У давнину в степу можна було загинути з голоду, якщо не взяв з собою великих запасів їжі… І води!» — думав колишній завідувач зовнішніх станцій, затуляючи очі від яскравого світла. Він знайшов клаптик тіні від куща вишні поруч з Ведою і безтурботно ліг на землю, що поколювала тіло крізь легкий одяг сухими стеблинами трави. Тихий шелест вітру і спека притупляли відчуття: повільно розпливалися думки, змінюючи одна одну, зринали в пам’яті картини давноминулих часів — довгою низкою проходили стародавні народи, племена, окремі люди… Наче текла звідти, з минулого, величезна ріка подій, облич і одягу, що змінювалися кожної секунди.

— Вітре! — почув він крізь дрімоту, прокинувся й сів.

Сонце червоною кулею вже торкалося потемнілої лінії обрію, ані найменшого подиху не відчувалося в застиглому повітрі.

— Володарю мій, Вітре, — жартівливо схилилася над ним Веда, наслідуючи стародавніх жінок Азії, — прокиньтесь, будь ласка, і згадайте про мене!

Зробивши кілька гімнастичних вправ, Дар Вітер остаточно відігнав од себе сон. Веда погодилась з його планами дочекатися ночі. Темрява застала їх за жвавим обговоренням минулої роботи. Раптом Дар Вітер помітив, що Веда тремтить, її руки стали холодними, і він зрозумів, що легке плаття Веди анітрохи не захищає її від нічної прохолоди цих північних місць.